Нас вивели з камери смертників

Нас було десятеро. Ми провели чотири дні в клітці три на три метри, заввишки трохи більше людського зросту. Залізні прути, щілини між ними — не ширші долоні. Ні їжі, ні води. Ми весь час стояли, засинали стоячи, спираючись один на одного. Нас не випускали за жодних обставин. Спочатку ми мовчали. Потім почали благати: дайте води, дайте лягти. Молили й тюремників, і самого Бога — ніхто не відповів. Від голоду, спраги, втоми ми стали агресивними. Били одне одного, чим могли — втомленими кулаками в обличчя, по тілу. А потім, задихаючись, зриваючись на хрип, знову спиралися один на одного й стогнали від болю й відчаю. Найнестерпніше — це полудень. Коли сонце в зеніті. У клітки не було даху, і сонячні промені лилися на нас, як вогонь. Шкіра горіла, червоніла, лупилася. Губи — потріскалися, кровоточили, а потім вкривалися сухими білими кірками. Ми більше не були людьми. Ми були рештками. Чотири дні й чотири ночі. Кожен з нас був спійманий у рідному місті. На нас полювали — невідомі люди. Нас зв’язали й доставили в одне й те саме місце, замкнули в одну клітку. Ніхто не знав, чому ми тут. Один раз хтось із тюремників сказав: — Ви — смертники. Це — камера. Більше ніхто нічого не пояснював. Інколи ми благали про пощаду. Інколи — про смерть. Вночі приходила прохолода. Але наші тіла смерділи, і до клітки зліталися комахи й бродили дикі звірі. Звірі не могли пролізти крізь прути, а от комахи — запросто. Вони заповзали, залітали, жалили, пили нашу кров. Ми кричали, звивалися. Спека, піт, рани — усе це змішувалося з брудом, і починалася інфекція. Ми смерділи потом, кров’ю, гноєм, фекаліями, сечею. На четвертий день нас вивели з клітки. Ми не могли бігти. Не могли навіть стояти. Кожен з нас виходив по одному й тут же падав на коліна. М’язи забули, як рухатися. А ті, хто ще тримався на ногах, — отримували удари палицями. Нас били за слабкість.