Самотність. Монолог

Думаю, настав той час, коли вже пора визнати самому собі правду. Дуже просту і насправді до божевілля очевидну. Усе життя в мої двері дуже наполегливо проситься, стукає тільки одне — самотність. А я чомусь, навіщось намагаюся ігнорувати цей стук, це стукотіння, яке раз у раз луною розноситься по всіх закутках моєї свідомості, моєї пам’яті, моєї особистості. Цей гул резонує й формує моє сприйняття. Я боюся цього стукотіння, цього гуркоту самотності, яка стоїть по той бік дверей. Вона лякає мене і, чим чорт не жартує, саме вона провокує мене на діяльність, яка, по суті, нічого не принесла, окрім болю, розчарування й горя. Самотність стоїть біля дверей і проситься всередину. Вона ніби каже: «Впусти мене — і я тебе обійму. Ти нарешті потонеш у тому, про що все життя просиш — в обіймах любові, турботи й ласки. Адже все, що тобі потрібно зробити, — це впустити мене всередину. Усі ті, на кого ти сподівався… Де вони? Де всі, кому ти зберігав вірність? Де вони? Де ті, про кого ти дбав і кому віддавав останнє? Де вони? Ти вже весь сивий… А життя твоє минуло. Адже ти міг упустити мене — і я б любив тебе». Ось як говорить самотність по той бік дверей. І мені вже зараз здається, що починаю розуміти, про що вона говорить. Я справді все життя боявся саме самотності й того, що вона ламається в мої двері. Я лякався, як кролик, і моє серце калатало мільйонами ударів на хвилину. Я ніби кричав, але без звуку, лише болем, що все, що завгодно — тільки не вона… Насправді ж — тупцяв на місці, як оскаженілий, звивався на підлозі, як змія. Кожна сльоза так і не вийшла, а застрягла в горлі. Так там і залишилася. Гіркота в грудях лише посилилася. Усе, у що вірив, виявилося брехнею. Усе, що шукав — порожнечею. Усе, що тримав у руках — піском. Усе минуле — ніби прах. Ніби полум’я з печі байдужої долі спалило дотла кожен подих і кожну мить. Самотність так і говорить уже багато-багато років, але я чую тільки зараз, про що вона… «Впусти… впусти… впусти…» — повторює вона. — «Я обійму тебе й позбавлю від цього болю й цієї долі. Впусти… впусти… впусти… Не треба опиратися й кричати від жаху». Вона каже, що вона — єдина, хто ніколи мене не кидав. Єдина, хто завжди зі мною. І ось зараз мені потрібно це зробити — відпустити надію з тієї клітки, яку я сам спорудив. Клітки-пастки для нас обох, як виявилося. Ми разом крізь прути цієї клітки дивилися на небеса й на птахів, які в польоті дихають чистотою й свободою. Розбий клітку й відпусти її. Позбав себе долі наглядача, долі тюремника. Бо хто ти сам собі? Хто, як не в’язень власної пастки? Хто ти сам собі, як не тюремник власної камери смертників? Ти все життя ходиш навколо гори — і так і не знайшов, де шлях угору. Навіщо ти ходиш колами? Відпусти надію — хай летить. Відпусти себе. Віддайся мені, самотності, і я буду любити тебе так, як ти це розумієш. Бо хто, як не я, усе твоє життя прожив у твоїй голові, але залишався по той бік дверей. І ти не знайшов у собі сили протистояти жаху, страху й кошмару, щоб нарешті впустити мене до себе.