Кладовище. Частина 2

Я розкопав її могилу. Відкрив труну. І завмер. Час і смерть зробили свою справу. Переді мною лежала висохла гілка — лише скелет, обтягнутий шкірою, що нагадувала вологий картон. Її одяг просочився тлінням, волосся, колись густе й блискуче, тепер скидалося на зів’яле сіно, більша частина залишилася на підгнилій подушці. Я поклав долоню на її груди. Нічого. Ні єдиного удару. Звичайно, вона ж мертва. Спробував поцілувати — не зміг. Це не вона. Хоча… це і є вона. Сльози не прийшли — грудкою застрягли в горлі. У ніздрі вдарив затхлий запах, як у квартирі патологічних збирачів, заваленій гниючим мотлохом. Схопився за голову, присів навпочіпки. Листи! Згадав про листи. Розгорнув один, почав читати вголос… Ні, не можу. Це не вона. Склав аркуші назад у кишеню. Треба повертати все як було — закрити труну, закопати, повернути плиту на місце. Що я роблю? Яке божевілля! Я прийшов до коханої, але навіть такою вона мені не належала. Ми були всього лише знайомими. Моя уява зіграла зі мною злий жарт. Треба спалити всі листи. Здерти шпателем її портрет зі стіни. Як же болить у грудях! Де ж моя кохана? Три роки я метався, шукаючи місце, де стане легше. Кожну хвилину терзався думками про те, як упустив свій шанс, не зробив перший крок. Вона була за крок від мене — і зараз на тій самій відстані. Але я не хочу цілувати цей висохлий череп. Не хочу, щоб вона читала мої листи. Я був одержимий ідеєю портрета — мені здавалося, цей жест доведе їй на небесах, як сильно я її любив. Часто чув її голос у квартирі, прокидався від шепоту. Вона кликала на допомогу, але я не розумів, куди йти. І ось цей момент настав — я один на один з нею. Відкрив кришку її останнього притулку. Але це не вона. Та, з ямочками на щоках, блакитними очима, густим волоссям — зникла назавжди.У руці стискаю кирку. Дике бажання — рознести на друзки цю труну, знищити те, що в ній лежить. Ні… Я ж любив її. Ми навіть не попрощалися — вона згоріла надто швидко. Лікарні, швидка, реанімації, хіміотерапія… Лікарі сказали: «Вона померла. Перед смертю не мучилася». Ніби це мало мене втішити! Я дивився на лікаря й уявляв, як топлю його головою в унітазі. «Не мучилася»…Не помітив, як навколо зібралися поліцейські. Мабуть, хтось побачив. Вони не кричали — просто дивилися з німою тугою. Ми стояли в тиші. Першим заговорив я:
— Зараз… закопаю назад. Вони мовчали. Може, розуміли. Може, бачили все з самого початку й дозволили цьому статися. Листи залишу при собі. У відділку доведеться багато чого пояснювати…