Кладовище. Частина 1

Моя знайома померла від раку кілька років тому. Вона подобалася мені — і як людина, і як жінка. Я так і не наважився зробити їй пропозицію, не зміг запросити на побачення — ні усно, ні письмово. Я написав кілька листів. Вилив у них усе: бажання бути з нею, мрію колись одружитися і, найголовніше, прохання піти зі мною на перше побачення. Переписував їх десятки разів. У моїй голові вона жила тим життям, яке мені подобалося, — і я вірив, що ми могли б бути разом. Але, швидше за все, реальність була іншою. Можливо, для неї я залишався просто знайомим, з яким вона чемно спілкувалася — і не більше. Зараз я тримаю в руках ці листи — так і не передані. Скільки разів збирався! Кожного разу, коли ми зустрічалися як приятелі й пили каву, моя рука тягнулася до конверта в кишені… але крок так і не був зроблений.Так, ми проводили час разом. Але це — формальність. Це не те саме, що прийти до неї як до коханої, яку чекаєш, про яку мрієш перед сном…Я стою у своїй квартирі, у кімнаті, яку колись зробив гостьовою. Навіщо? У мене немає друзів. Немає колег. Немає гостей. Але після її смерті я залишив усе як є. Вона померла від раку підшлункової залози. Я не знав, що вона хвора. У неї почалися болі в животі, нудота, блювота — але вона розповіла про це лише матері. Та вже після похорону повідомила мені. Лікар, до якого вона звернулася, відмахнувся: «Не вигадуйте, саме минеться». Їй було всього тридцять два, коли діагностували термінальну стадію. Через сорок сім днів її поховали. Сьогодні я йду до неї на кладовище. Не в день смерті — там можуть бути інші. Хочу побути з нею наодинці. Узяв із собою лопату. Я віддам їй листи. Відкопаю труну, підніму кришку й залишу конверти біля її голови. Не можу ж я вічно носити це в собі — думки про те, що так і не сказав їй усього. Може, вона прочитає? Побачить листи, зрозуміє…Треба взяти ще й кирку — доведеться зрушити надгробну плиту. Зроблю підкоп збоку, ухоплюся за камінь, звільню доступ до землі. Тридцять два роки… Спалах. І я хочу поцілувати її в губи, коли відкрию труну. Хто знає, чи випаде ще такий випадок?Я сідаю на диван у цій самій «гостьовій» кімнаті й дивлюся на стіну. Там — її портрет на весь зріст. Знайшов художника, показав фотографію…Яка ж вона була прекрасна. Як шкода, що я був таким слабким. Вона була за крок від мене — а я не насмілився навіть простягнути руку. Її мати кличе в гості. Відмовляюся. Вона відчуває той самий біль, що й я — але мені немає чого їй запропонувати. Не можу ж я показати їй квартиру з портретом доньки на стіні! Це занадто… інтимно. У неї померла донька. У мене — надія. А листи, думки, невисловлені слова — усе це грудкою застрягло в грудях. Не виходить. Пора йти. Лопату й кирку обмотаю чорною тканиною — зайві очі мені ні до чого.