Куб

Треба втікати — адже куб величезних розмірів котиться на мене. Я ніби паралізований і не можу зрушити з місця. Мої ноги прикуті до підлоги. Стою посеред кімнати у своїй квартирі. Мене кидає то в жар, то в холод, ніби одночасно. Пам’ятаю, як лягав спати: поміряв температуру — вона була підвищена. Випив якісь препарати, щоб збити жар і вгамувати головний біль. Так і ліг у ліжко. Але не пам’ятаю, як прокинувся. Не пам’ятаю, чому стою тут. Відчуваю, як величезний куб рухається до мене. Бачу лише один із його кутів — цю неймовірно велику геометричну форму. Звідкись лунає звук — тріск. Обертаюся й бачу: стеля від’єдналася від стін і, як птах, полетіла геть, махаючи «крилами». Я живу не на останньому поверсі, але тепер над головою — лише нічне небо, щедро всіяне зірками. Усе тіло вкрите потом. За спиною — вікно. Повертаюся до нього й бачу, як воно розтягується, стискається, намагаючись набути форми посмішки. Нижні краї тягнуться вгору, як куточки рота, демонструючи натягнуту, фальшиву усмішку. Стіни тріскаються, лопаються, вибухають усередину й розсипаються на маленькі кубики, як у дитячому конструкторі.І тут я згадую про куб. Він котиться на мене. Мене пронизує жах: він уже близько, ось-ось розчавить одним рухом. Знову чую той самий тріск — і бачу, як підлога піді мною починає розпадатися на квадрати. Вона ніби зібрана з мозаїки, і тепер ця мозаїка розсипається. Під підлогою нічого немає. Тобто — внизу мала бути квартира сусідів, але її немає. Лише прірва. Підлога зникає, а мені нікуди діватися. Я відступаю спиною до вікна, яке продовжує кривлятися, змінюючи форму.