Час помер

Я пам’ятаю той день. Ми з тобою цілий день гуляли містом — і ось настав час прощатися. Щоб знову і знову не переживати ту саму біль розставання, ми домовилися:
коли прийде момент, ми просто швидко повернемося одне до одного спинами й підемо кожен до себе додому. Боже, це було так давно.
Ніби в іншому житті. І того дня ми справді так і зробили.
Я поцілував тебе в щоку й ступив крок назад.
— Я люблю тебе.
Це були мої останні слова.
Бо після того дня ми більше ніколи не бачилися. Ти посміхнувся. І твої щоки спалахнули.
Я завжди знав: сором’язливість і невпевненість — частина твоєї натури.
Ніби виноградні лози, що обвили тебе — обіймають і в якомусь сенсі захищають від агресивного світу. Бо будівля, вкрита виноградом, витримує і дощ, і сніг, і вітер, і град…
Так і ти витримуєш — злих, грубих, нахабних людей. Ти пішов, як я думав, у бік свого дому.
А я вирішив трохи посидіти в місцевій кав’ярні.
Мене завжди тягнуло до джазу й міцної, ароматної кави. Іти було недалеко. Я подумки розрахував час до кав’ярні —
так, щоб, як мені здавалося, ти встиг дійти додому. Я уявляю, як ти приходиш, роздягаєшся…
Пробач за відвертість — але ти знаєш, думки про твоє струнке, крихке тіло часто заповнюють мою уяву. Я побачив вільний столик і швидко сів.
Влаштувавшись зручніше, оглянувся — і посміхнувся сам до себе: усі столики були вільні.
«Нелюдний час», — подумав я. Але й працівників закладу я теж не побачив.
Я підійшов до каси — може, баріста десь поруч. Але й там — нікого.
Я пройшовся порожнім залом кав’ярні. Нікого.
Мені стало неспокійно.
Ти теж не написав, що вже вдома й що все гаразд. Я вийшов на вулицю — а там нікого.
Я пішов тією ж дорогою, до місця, де ми попрощалися більше години тому.
Але по дорозі не зустрів жодної людини. І тільки коли подивився на годинник у телефоні — побачив: час не змінився.
Зараз 17:01. А ми попрощалися о 17:00. Ми попрощалися — і за хвилину помер час.
А разом з ним, мабуть, і я.