Потік

Ніби з нізвідки виникає цей потік. Він ловить мене й несе… Я не скажу, що чекаю на нього чи хочу якось йому перешкоджати, але він завжди несподіваний, і немає навіть найменшого шансу передбачити його та підготуватися до нової подорожі в ті далекі краї, у ті далекі землі, куди він мене зазвичай заносить. Ті світи, які я бачу, які створює в мені потік, — не що інше, як хвороба моєї душі про свободу…Мені потрібен свій перевізник, який за певну плату зможе перевезти мене через бурхливі ріки думок і неспокійної свідомості, бо саме такий шлях буде хоч кимось контрольований, навіть за невелику плату. Буря емоцій — як провісник початку дощу нескінченних слів, які раз у раз намагаються знайти своє місце зовні, у цьому світі. Як музика здатна поймати в свої обійми й заколисати неспокій… так і кожне слово, що стоїть на своєму місці, здатне принести легке полегшення.Потік підіймає мене на ті висоти, які для людини без додаткових засобів недосяжні й непізнанні, адже літати — доля далеко не людини… Коли дивлюся в небеса й розумію, що вони безкінечні, мої почуття розбиваються об якийсь причал «тут і зараз», бо, спіймавши мить прийняття, я все одно згадаю про свою коротку участь тут, про свою неминучу смерть. Але не неминучий біль, адже є іскра, яку можна розпалити до небачених масштабів вогню.Вчора ввечері я, як завжди, був сам. Але було щось інше. Якась нова тиша. Ніби вляглося й праве, і ліве, і вони на якийсь час примирилися з неминучістю вічного конфлікту. Вечір перепочинку, так би мовити.Вночі діти сусіда грали на скрипках. У них наступного дня виступ. І вони, як і передбачалося, забули про таке явище, як час, а вже було далеко за північ. Але я не думав іти й лаяти когось за те, що навколо шумно від нескінченних репетицій гри на двох скрипках. Від недбалих звуків смичка об погано натягнуті струни мене раптом почало охоплювати щось нове. Дуже схоже на втому, але відрізняється. Дуже схоже на сон, але теж відрізняється. Світ ніби стиснувся до цих двох скрипок. Ніби ми разом стали центром всесвіту, а все інше — лише рухом навколо нас.Топаючи в цих звуках і цих відчуттях, я почав чути звук прибою й чайок, які раз у раз носяться навколо в пошуках їжі. Навіть почав відчувати запах солоної води й мокрого піску на березі. Від думок, фантазій і уяви мене відірвали крики… кричала, я так розумію, мати цих двох маленьких скрипалів, а батько, здається, захищав їх, бо завтра виступ, і вони ще не готові. Але мати була непохитна у своєму гніві. Мабуть, хоч я й не впевнений, що хтось таки поскаржився на ці звуки, які насправді були нестерпними. Але ж вони діти…Через деякий час стало тихо. Місто нарешті заснуло. Не знаю вже, солодким чи ні сном, але тиша стала могильною. І моя душа теж заспокоїлася. Пішов дискомфорт і біль. Стало спокійно, і навіть рухатися не хотілося. Здавалося, що лише пальцем руки зроблю зайвий рух — і все це рухне, і знову почнуть кричати, співати, грати… що все навколо заворушиться, як у нападі сказу…Я робив дуже повільні, глибокі вдихи. Потім затримував повітря в легенях і ніби жадібно видихав. І все це якомога тихіше. У темряві й спокої моє тіло нарешті розслабилося, і я зміг віддатися мріям. Згадав дитинство. Про те, як будував замки. Як здавалося, що всі навколо — королі та королеви. Що дорослі — це якісь особливі люди, які вміють і знають щось таке, чого мені, маленькому, навіть не снилося в найсолодших снах. Але час минав, і я сам став тим дорослим. І немає в дорослих жодних особливостей. Немає навіть якихось талантів, які проростають за роки життя. Уявлення про щось завжди в мені ототожнювалося з домислами і не більше того.Я подивився на годинник — було три години ночі. Ранок уже так близько, і здається, що до сяйва світанку рукою подати. Мені раптом захотілося вдягнутися й вийти назустріч цьому ранковому світлу. Ранковому вогню сонця. Бо світанок настане за три години. І якщо йти постійно на схід, то й час швидше пролетить, бо здаватиметься, що я саме йду назустріч сонцю, ніби наближаю ногами цю мить.Хоча я боявся навіть дихати, щоб не потривожити тишу, але бажання кудись піти з цього ліжка, з цього дому, з цього самотності починає посилюватися і на терезах сумнівів усе ж переважає у свій бік.Одним рухом я встав із ліжка й поставив ноги ступнями на підлогу. Ліжко заскрипіло, і по всій кімнаті розійшлося відлуння. Я озирнувся. Крізь вікно пробивається зі двору світло від ліхтарів на стовпах, і таким чином трохи освітлює всю меблі, розставлену в цій кімнаті. Я сидів і вдивлявся в кожну деталь меблів. Здавалося, що все навколо живе. Що воно дихає й може відчувати й чути.Я випростався, і підлога під ногами теж заскрипіла. Я знову згадав гру тих дітей-сусідів на їхніх погано підготовлених скрипках. Яке ж пекельне звучання. Чи настроять вони інструменти перед грою завтра, чи так і виконуватимуть щось схоже на музику.Під вікном проїхала машина, і вся кімната на мить засвітилася, ніби спалахнула. Я завмер. Тіні від усього, що навколо мене, розтяглися по стінах і стелі. Ніби виросли роги… Демоніальна сила.Я вчора ввечері, коли прийшов додому, роздягнувся й кинув одяг на спинку крісла. Ось і зараз він там же й лежить, увесь зіжмаканий. Його я й знову вдягну, щоб зустріти ранкове сонце.Коли підійшов до крісла, на якому мій одяг, то відчув втому. Ноги чомусь стали важкими. Я сперся на спинку. Усе-таки організму потрібен відпочинок. Організм примушує нас до сну. Але й заснути я не можу. Ось лежав же й уявляв. Але й іти також не пускає. Якийсь стан між сном і неспанням. Одне заважає іншому. Ніби ліве ніяк не може ужитися з правим, і вони вічно тягнуть кожен у свій бік. Мені ж залишається нести це поле бою завжди в собі. Бо як мало відведено й як швидко спливає кожна мить.