Фотографії вицвіли

Сьогодні знайшов старий альбом. Усі фотографії в ньому вицвіли, а обкладинка, колись зелена й тверда, тепер стала тонкою від пилу й світла. Здається, ніби вона розчиняється в повітрі — або, можливо, в ньому літають невидимі оку ротиків, які пожирають частинки кольору й форми, без яких усе розсипається.Фотографії дивляться на мене застиглими обличчями. Вони — причина мого випадання з реальності, втрати відчуття часу й простору. Спогади пробігають перед очима, як перехожі під вітринами магазинів: зазирають на розкішні речі, ковтають слину й ідуть далі. Їм здається, що їхнє нещастя — у відсутності цих прикрас чи ласощів. Вони насолоджуються ілюзією: ось воно, ось це — їхні слини, їхній захват, їхня уявна перевага. Але після впорскування задоволення приходить розуміння: ми всього лише замінні частинки, значущі лише в момент тріумфу — коли бачиш те, чого інші поки не помічають, і знаходиш тих, хто здатен це оцінити.Моїм «впорскуванням» завжди були спогади. А що їх викликає — уже не важливо. Головне — полетіти у фантазії або переграти минуле, підганяючи його під потреби теперішнього себе. Бо що таке спогади? Зліпки прожитого, які спливають у свідомості то як маяки, то як докори. Але сприйняття їх змінюється: ми відсікаємо фрагменти, які ранять.Я багато разів брав альбом з полиці, сідав на старий дерев’яний стілець — його зробив мій прадід, — і гортав сторінки, вишукуючи той самий знімок, де мої очі світяться від радості. Потрібно було доказ, що я вмію посміхатися. Розкриваєш альбом на колінах — а там лише кадри з далеких часів, коли дерева ще хотіли зі мною говорити. Ми тоді розмірковували про світ і наше місце в ньому: яка вага в людини, якщо кожна секунда — або остання, або поворот у новий світ, принесений іншими людьми.Кожен знімок — консерва, яка зафіксувала не лише обличчя, а й зниклий світ. Те, що зафіксував фотоапарат, вже за мить стало іншим: пози, посмішки — усе це було ілюзією для об’єктива. Але думки залишилися прежніми — збудженими, як море в шторм. Хвилі думок б’ються об берег реальності, але суша нерухома. Вони розбиваються знову й знову, але не здаються.Емоції — як ті обійми, про які я зігріваю душу, ніби вони позбавлять від самотності. Але в мене є лише альбом з вицвілими фото. Вони живуть своїм життям — як і я, приречені на зникнення. Рано чи пізно нас пожеруть ті самі ротиків, що літають у повітрі, терпляче чекаючи свого бенкету.