Наша з тобою історія

Наша з тобою історія вже підійшла до свого кінця. Пройшла всі етапи — від становлення до завершення, а тепер і до гниття. Як від трупа, від нашої історії розповзається всяке: нечисть, черви, жуки. Сморід розкладання починає впливати на моє сприйняття.Ті моменти радості, які були (і так — ілюзія), залишилися на стрічці минулого десь далеко-далеко. Навіть не шукати — з професійними рятувальниками все одно не знайдемо. Квіти, цукерки, танці й музика… Тоді світ здавався чимось безмежним. Кожна мить відчувалася як найменша одиниця відліку часу. Але маятник не чекає, і маховик безперервно відраховує наше падіння: вліво — рух, і ось управо.Ми чекали пояснень від долі. Але повір: те, що відбувалося між нами, її анітрохи не бентежило. Ми всього лише частинки в неймовірно великому механізмі життя.Мені б хотілося бути центром всесвіту. Віссю, на якій тримається все: що було, є і буде. Щоб проникати внутрішнім поглядом у найдивовижніші куточки й найтемніші поховання. Але світ не чекає на нас. А наша історія померла.Ми її реанімували як могли. Але цей бездиханний труп — усе, що ми напхали в непридатний мішок, — так і залишиться масою, яка прагне розпастися на частини.Як же боляче приймати реальність. Як чіпляється свідомість, коли розуміє: «Це і є життя. Це і було тим, чим здавалося — нашим з тобою часом, і нічого іншого бути не могло».Я не дивився в очі людям, які дізналися, що в них рак і їм залишилося дуже мало. Не знаю, про що їхні сни. Але розумію: вони, як і ми, уже нічого не можуть вдіяти. Їхні тіла ще теплі, але вони усвідомлюють, що стали ходячими мерцями. Що їхня година пробила. Що відрізок життя — той, що був до діагнозу, — закінчився.Вони битимуться в істериці, плакатимуть, потім сміятимуться й казатимуть: «Це дрібниці! Може, помилка? Не мої аналізи…» Але маховик часу йде вліво, потім управо. Він відсікає рівно стільки, скільки може за один замах. І ніщо його не зупинить.Наша історія теж отримала діагноз. Вона мертва. Їй діагностували смерть мозку й серця. За пів години почалося гниття. Чорна, як ртуть, жижа тече з усіх тріщин її тіла. Вона приманює жуків і червів — тих, що живляться плодами розкладання.Бо що поганого в смерті? Що поганого в житті? Кожен крок — страшне нагадування, що він відбирає час і наближає кончину. Але без кроків доведеться сидіти на місці, а час усе одно втече, не залишивши нічого, окрім спустошення, старіння й забуття.Ми помремо. Ти і я. Разом, але в різних трунах, вирушимо в останній шлях. Свідомість до кінця битиметься — жахом в очах, спробами впіймати повітря руками. Але марно. Смерть не тягне — вона заповнює тіло гниллю. Розкладання починається незалежно від наших бажань, досягнень чи навіть кохання.Ми не зустрінемося на небесах. Не опинимося в одній труні. Наша історія закінчилася. Бо якби між нами було те справжнє почуття — вростання одне в одного, — ми створили б свою всесвіт. Вона пережила б нас, залишилася б на устах епохи або передавалася з рук у руки тим, хто шукає одне одного в цьому хаосі творення.