Двері

Я прокинувся від шуму. Хтось дуже голосно гупав у двері моєї кімнати. Я живу з матір’ю. Вона попросила мене переїхати до неї після смерті своєї матері. Сказала, що відчуває страх від незвичної самотності — адже все життя прожила з нею в двокімнатній квартирі. Я очуняв, увесь у поту. Серце калатало як божевільне. За вікном була непроглядна темрява — навіть місяця не було. Хтось продовжував гупати в мої двері. Я крикнув: «Зараз, почекай!» — сам не знаю, чому обрав саме ці слова. Навпомацки знайшов вимикач, увімкнув світло й відчинив двері. Там стояла моя мати. У халаті, бліда, як полотно, з жахом в очах. — Що сталося? — запитав я. Вона мовчки схопила мене за руку й повела до своєї кімнати. Ми зупинилися, і вона прошепотіла: — Ось, дивись. Я почав шукати очима, на що вона вказує. Світло в її кімнаті було ввімкнене, і тільки тепер я помітив, наскільки вона завалена мотлохом. Схоже, вона нічого не викидає — все складає, накопичує. — На що дивитися? — запитав я. Вона раптом роздратовано відповіла: — Ти знущаєшся? Ось же двері літають! Он вони, у повітрі! Я не можу їх упіймати! Я відчув, як мене прикувало до підлоги. Спина вкрилася холодним потом. Я подивився — але двері були на місці. Звичайнісінькі, дерев’яні, нікуди не літали. Я вказав на них: — Ось же вони, стоять. Мати подивилася туди, куди я показав, потім — на мене. — Це не мої двері, — сказала вона. — Справжні хтось підмінив, поки я спала.— Хто? — запитав я. — Той, хто пробрався до моєї кімнати. Але не через вхідні двері — вони були замкнені. Він пройшов… крізь стіну. Ту, за якою живе сусід. Вона говорила все тихіше, ніби боячись, що нас почують. — Я впевнена. Він на мене давно дивиться. Дуже уважно. Я підійшов до вхідних дверей, перевірив замок — усе було зачинено зсередини. — Ніхто не заходив, — сказав я. — Так, але він не заходив. Він пройшов. Крізь. Розумієш?Ми повернулися до її кімнати. Вона знову оглянулася й раптом налякано прошепотіла: — А де двері? Ті, що літали? Вони ж тільки що тут були…— Мабуть, повернулися на місце, — сказав я. — Значить, він поруч… — шепоче вона. Я пішов до своєї кімнати. Мати пообіцяла, що теж буде спати. Але до ранку я так і не склепив очей. Найстрашніше — якщо вона вирішить, що може впіймати свою «лівітуючу двері», вилізе на підвіконня… і вилетить з балкона, який виходить саме з її кімнати. До хмар.