Сходи

Кожен крок давався з трудом. Я підіймався нескінченними сходами, які, як мені вже здається, ведуть до моєї смерті, бо назад дороги я вже не витримаю — в мене не вистачить сил, я їх уже витратив. Але чи закінчаться сходи там, вгорі? Я не знаю. А якщо ні, то на одній зі сходинок мене чекає саме моя смерть, моя загибель.Я довго не міг наважитися — йти чи ні в цей похід у нескінченність вгору. Мене пронизувало сумнівом. Але думка про те, що там далеко чекає щось варте, не давала мені спокою. Кожен день і кожна мить моя свідомість поверталася до цих сходів. Бо нудота від прозаїчності мого життя так і підкрадалася до горла, щоб я почав блювати від самого себе.Кожна затяжка сигарети нагадувала мені, що час так чи інакше закінчиться. Що я — лише пісок у пісочному годиннику, і недалекий той час, коли все зникне, моя життя закінчиться, як той самий пісок у тих самих годинниках.Від диму в моїй кімнаті все біле, наче в тумані. Я сиджу в цьому всьому, ніби капітан маленького кораблика, який борознить хмарами нескінченних небес.В якийсь момент я побачив біля вікна сходи. Я визирнув, щоб подивитися, звідки вони або куди ведуть, але ні кінця, ні краю так і не зміг розгледіти. Та й не відразу наважився залізти на першу сходинку, щоб боязко, зі страхом, хвилюванням і водночас легким байдужям ступати все далі й далі вгору.Я підіймався й озирався — і вниз, і навколо себе. Я бачив усе місто, свій дім і вікно своєї квартири. Люди ходять, бігають, їздять, світ горить своїм вогнем руху. Я — не причетний.День змінювався ніччю. Ніч змінювалася днем. Озираючись, я все менше міг розрізнити людей чи машини — з висоти весь світ злився в єдину пляму на папері буття.І я не знаю, чим закінчаться сходи, які ведуть усе далі й далі, все вище й вище.