Про темряву

Темрява заповнює мою свідомість. Вона не квапиться — їй нікуди поспішати. Вона знає, що я не опираюся. Вона проникає в кожну тріщину мого внутрішнього світу, наче чорна вода, що просочується крізь каміння, залишаючи після себе вогкість, плісняву, гниття. Вона шукає всі мої слабкості, паразитує на моїй боязкості, живиться моєю тривогою. А я, здається, нічого не роблю, щоб зупинити її. Я крок за кроком, мить за миттю дозволяю їй спустошувати мою душу, мов безвільний посуд, покинутий на дно забуття. Вона забирає в мене останні спогади про щось світле, яскраве, добре. Хоча, якщо бути чесним, таких моментів у моєму житті було прикро мало.Інколи я запитую себе: як навчитися протистояти цій частині себе, яка дедалі більше росте й набирає сили, попри всі мої зусилля? Та частина, що прагне розвиватися, зростати, прямувати до світла, але водночас конфліктує з моїми іншими сторонами — з лінню, страхами, сумнівами, накопиченими роками. Сила стійкого спрямування може бути безмежною — я це відчуваю. Але щойно ця сила стикається з внутрішнім опором, у мені починається бій. Усе, що стає на шляху, або знищується, або перетворюється на щось безформне, глухе, мертве.Домінування сильних рис характеру могло б дати мені опору, внутрішній стрижень, але замість цього я відчуваю, як вони тонуть у в’язкій, липкій темряві. Це безсилля перед всесиллям власної тіні. І я знаю: рано чи пізно настане той день, коли мені доведеться визнати — я програв. Прийде мить слабкості, мить уразливості, і все те, що розвивалося в мені за своїм злим умислом, отримає повний контроль. Воно підкорить мою волю, як рабовласник підкорює полоненого. Я вже відчуваю, як моє «я» розмивається, розпадається на уривки думок, відчуттів, емоцій, і стає дедалі важче зібрати себе докупи.Моя свідомість — як океан. Він вирує образами й тінями, залишеними іншими людьми, долі яких перетиналися з моєю на короткі миті. Ці зустрічі були епізодичними, миттєвими, як спалахи в темряві. Хвилі цього океану приносять до мене й відносять від мене шматки спогадів, нездійснених мрій, уламки можливостей, що розбилися об скелі реальності. А ця реальність жорстока — вона затягує, мов трясовина, сковує рішеннями, дрібними виборами, кожен з яких — наче голка в мою плоть: непомітна, але болісна. Я дивлюся на своє життя й розумію, що можу перерахувати на пальцях однієї руки все те по-справжньому хороше, що мені вдалося пережити.Я почав ототожнювати темряву з собою. Вона — не просто частина мене. Вона — це я. Вона розповзається по всіх закутках мого внутрішнього світу: у спогадах, думках, відчуттях, снах. Вона проникає в моє сприйняття інших людей, спотворює їхні образи, робить їх або ворогами, або привидами. Вона підмінює живе — порожнім. Крок за кроком вона росте в мені, як у посудині, яка колись була порожньою і яку я мав наповнювати добром, світлом, знаннями, теплом. Але замість цього — так склалося, так сплелися нитки життя — у цей посуд першим упало зерно мороку. І тепер усе, що я туди кидаю — навіть світло, навіть надію — воно поглинає, перетравлює й росте, живлячись цим. Воно росте не для мене, не заради мене, а заради власного задоволення. Воно перетворює мене на подібну до себе істоту.Але ж я не завжди намагався годувати це чудовисько. Були спроби… Були мрії, плани, прагнення. Я хотів розвивати в собі інші якості — доброту, терпіння, відкритість. Я читав книжки, розмірковував, розмовляв, шукав. Але рот темряви — величезний, ненажерливий. Він не знає, що таке скромність. Він не вміє чекати своєї черги. Він пожирає все відразу, не даючи нічому вирости. Я кидав у цей посуд зерна радості, але вони навіть не встигали пустити коріння. Я намагався наповнювати себе сенсом, але кожна спроба тоне в цьому мороку безслідно.Інколи мені здається, що я не самотній у цій боротьбі. Що в багатьох усередині живе така сама темрява. Але вони навчилися з нею співіснувати, навчилися обмежувати її, приборкувати. А я — ні. Моя темрява не піддається вихованню. Вона хитра, вона вміє чекати, вміє ховатися. Вона може завмерти на якийсь час, прикинувшись переможеною, лише для того, щоб потім знову вирватися назовні, коли я ослабну. Вона говорить зі мною, шепоче, нашіптує, навіює. Інколи я ловлю себе на тому, що її голос став моїм.Я відчуваю, як усе в мені підкоряється цьому ритму — ритму руйнування, розпаду, самознищення. Мої цілі розмиваються, мої бажання стають чужими. Те, що раніше здавалося мені важливим, тепер викликає лише порожнечу. Люди, до яких я прагнув, тепер викликають страх чи байдужість. Світ стає дедалі більш плоским, бляклим. Ніби все живе з нього випалили.І все ж, попри все це, десь усередині мене ще теплиться залишок опору. Щось, що не хоче здаватися. Щось, що вірить — навіть якщо не в порятунок, то в можливість зміни. Можливо, це теж частина мене, така ж тіньова, але з іншим спрямуванням. Може, це і є справжнє я — не темрява, не світло, а вибір між ними, кожної секунди, в кожному русі.Я не знаю, чи зможу я перемогти. Не знаю, чи варто взагалі боротися. Може, темрява — це не ворог, а відображення. Може, її треба не вбивати, а зрозуміти. Прийняти. Назвати на ім’я.Але поки що я лише пливу в цьому вируючому океані. Інколи — гублячи себе в хвилях. Інколи — виринаючи, щоб зробити вдих. Інколи — тонучи. І щоразу, коли я думаю, що досяг дна, розумію, що дна немає.