Він ударив у тамбурин

Він ударив у тамбурин.
І я згадав дитинство. Згадав маленьке село і невеличкий будинок. Згадав, як ми сиділи біля вогнища — всією сім’єю.
Ми підтримували одне одного. Ми розуміли. Дідусь дуже любив грати на тамбурині.
Один удар — і тиша між нами біля вогню.
Другий — і я відчуваю, як моя свідомість пливе, ніби все це водночас і сон, і яв. 
Ще один удар — і сни починають входити в мою свідомість. Я бачу перед собою людину з головою козла — у нього гострі роги і величезні очі, якими він дивиться просто на мене.
Крізь сон я чую наступний удар у тамбурин.
І я провалююсь у його погляд. Я бачу давні замки. Їхні вікна темні, стіни вицвіли й вкрилися мохом.
Навколо ходять мерці — ті, що повстали зі своїх могил.
Вони не можуть знайти спокою, не можуть піти з місця, у якому назавжди замкнені. Знову — удар тамбурина. Я бачу величезну змію, яка насправді — річка.
Вона виповзла з міжсвіту.
Не вся — тільки голова й частина тулуба.
Хвіст її залишився по той бік. Ця змія-річка більша за всі замки і, здається, сягає висотою аж до самого неба. З хмар і повітря формуються велетні.
Вони йдуть безкрайніми степами, їхні ноги — вихори, а тіла — ніби квітучі сади, що стоять на землі. Я знову чую удар тамбурина — і бачу очі людини з головою козла. Навколо мене піднімаються гілки, схожі на руки.
Вони несуть мене, ніби я лежу на повітрі, розслаблений, і вони несуть мене — навколо вогню.