1 частина

      Тихо сидячи в аудиторії усі чекали поки вчителька перевірить самостійну роботу, яку студенти написали мабуть не дуже. Він сидів зі своїм товаришом, який був більш-менш не поганою людиною, але як воно насправді він ще поки не знав, оскільки їх дружба складала лише три місяці, то вони були поєднані поки що спільними інтересами, деякими життєвими ситуаціями і навіть думками. 
   — Як думаєш? — питає його товариш, — Наскільки ми написали?
   — Думаю, не погано, але як насправді воно, ми зараз побачимо, — сказав він.
І тут на його частину парти впала записка, яку кинула одна дівчина, що була їх одногрупницею. 
   Він здивовано подивився їй услід, вона не обертаючись вийшла з аудиторії. 
   — Що це вона кинула тобі? — тягнучись за запискою, питає його товариш.
Але він швидше за товариша схопив ту записку. Розгорнувши її, він там побачив короткий текст: "Вийди з аудиторії".
   Сидячи у ступорі, він не знав, що йому робити — йти чи не йти. Він вирішив всеж таки вийти. Піднявшись, він невпевнено ступив до вчительки з проханням вийти. Коли він вийшов, побачив дівчину, що обіперлась об стіну, дивлячись на нього.
   — Що? — нервуючи спитав він у неї.
   — Ти напевно знаеш, — тихо проказала вона, — що подобаєшся мені.
   Зараз він був у шоці. Вона справді йому подобалася, але такого він не очікував від неї почути. Після тривалої мовчанки вона тихо спитала: — Це взаємно? Він не знав, що їй казати. Нерозуміючи нічого, просто мовчав.
   — Скажи,— ніяково промовила вона.— Мені це важливо...
   — Ти теж...Мені подобаєшся...— невпевненим голосом відповів він.
   "Що я кажу?! Що на мене найшло?"— картав він себе.— "Я зізнався дівчині, яка мені подобається, і я їй теж подобаюсь!?"
   Після таких слів, вони домовились зайти в аудиторію з різним інтервалом часу, аби ні для кого це не здалось дивним чи підозрілим. Першим пішов в аудиторію він, хоч і хотів трохи пройтись поверхами, але вона сказала, що зайде ще до вбиральні. Зайшовши в аудиторію, він трохи нервував,  причиною було його зізнання.
   "Що ж тепер буде?" — з цими думками він сів за парту. Його товариш одразу ж почав розпитувати, чому вона просила його вийти.
   — То що вона хотіла від тебе? — запитав товариш зацікавлено з нотами підозри в голосі.
   "Що йому відповісти?" 
    — Вона просила вибачення за те, що з подругою жартували з мене, — не дивлячись в очі, проказав він йому.
   Це було правдою, не раз її подруга жартувала і зводила їх до стосунків, але для більшості це здавалось за звичайні жарти, в тому числі і для нього.
   — І все?
   — Все.
   Він був впевнений, що товариш не дуже вірить його словам, але нічого іншого придумати не міг.

   Наступного дня вони знову побачились. Пересіклись поглядами і, ніяково затримавши, одразу ж відвели їх у сторону. Він намагався не червоніти, але, як тільки подивиться в її очі, земля наче вислизає в нього з-під ніг і він опиняється серед тисячі зір. Та лиш одна з них своїм сяйвом гріла йому душу, запалювала в ньому сильний дух — це була Вона. 
   "Я не можу без неї" — кричало його пришвидшене серцебиття. Думки про неї не покидали його голови, здавалося вона і є його головою. 
   — Чи можемо ми... після пар підти прогулятись по парку? — від несподіванки злякала вона його — Якщо, звісно, ти вільний... і не проти.
   Зараз його серце калатало від переляку, і мало того, вона йому  запропонувала прогулянку вдвох. Здавалося він зараз лусне. Щастя, страх, любов змішались в одне ціле і  переповнювали його.
   — Якщо хочеш... пішли. Я сьогодні вільний, здається...
   — Так! Звісно я хочу — підхоплено майже закричала вона, почервонівши.
   "Вона прекрасна, як зоря на небі, ясна, як солодка мить чудесного сна." —
Посміхнувшись, сильно обійняв її і вони поєднались губами у солодкому, повному пристрасті і любові поцілунку.