1

Історія про Аліну сколихнула усе село. Одного разу, коли вона поверталася додому з нічної зміни, її автобус затримувався, і дівчині не хотілося більше чекати, бо вже так простояла пів години і даром.

Все, я більше не можу і не хочу чекати. Чотири кілометри — це не так і багато, — сказала собі. — Я ж не стара бабуся, мені лише двадцять років стукнуло. Люди і побільше ходять. Все, я йду, — вирішила остаточно.

Зробила декілька нерішучих кроків, а далі прискорила темп. Вже майже кілометр був позаду, як тут під’їхала автівка та зупинилася поруч і дуже голосно засигналила.

Аліна аж підскочила з переляку.

— Ой, мамачко! — вигукнула вона. — Що це таке?

Вона помітила, як швидко відчиняються двері машини, та звідти виходять невідомі їй молодики.

— Дівчинко, підвезти? — запитали вони, а з голосу чути, що вони дуже п’яні.

Аліна не розгубилася та гукнула:

— Ні, я хочу пройтися.

— Та мала, послухай, ми тебе підкинемо, куди скажеш, і грошей ніяких не візьмемо. Правда, братуха?

— Так, звичайно! То як, погоджуєшся?

— Ні, — відповіла Аліна, — це моя остаточна відповідь, — сказала, немов би відрубала.

— Ти диви яка, відмовляється! Олеже, давай як домовлялися в машині.

Вони почали рухатися на неї. Аліна це бачить та просто вжахається від того:

О Боже, чому я стою ще досі?

Вона швидко усвідомлює всю ситуацію та починає швидко бігти, але чиясь з їхніх рук хапає її за рукав, але він рветься, і дівчині вдається висмикнути руку. І вона що є сили починає бігти та віддалятися від них.

В думках у неї проскакує: дякую, мамо, що відправляла мене на фізо!

— Олеже, блін, швидше! Вона вислизне!

— Та курва, глянь, вона як гірська коза. Таку хіба наздоженеш!

— Замовкни вже, біжи!

Аліна помічає, що через сто метрів вона може сховатися у лісі, а там спробувати набрати 102.

Надіюсь дуже, що буде ловити зв’язок, — думає вона.

— Поглянь, дурню, вона забігла до лісу. Ми тепер як голку в купці сіна її просто не знайдемо.

— Замовкни!

— Ти сам заткнись. Я казав, що це була погана ідея. Треба було краще якусь курву замовити, і все.

— Та нафіга вона мені? Це не так весело.

— А зараз тобі весело, придурок?

— Та щось уже не дуже. Якби вона не втікала, о, тоді би було. А так, сука, ми вляпались.

— Чуєш, братуха, можливо ще не пізно зупинитись. Вона ж місцева, все тут знає. По-любому ми її не знайдемо.

— Та хочу я її!

— Перехочеш, коли алкоголь попустить.

— А знаєш, ти блін правий. Давай вертаємось хутко, доки є час.

Аліна сховалась за першим великим деревом та почала вдивлятися в напрямку дороги. На її велике щастя вона побачила двох чоловіків, які віддаляються від неї та рухаються до автомобіля.

О Боже, дякую тобі! Вони полишили свою затію, — подумала вона.

Вона хотіла зателефонувати до поліції, але виявила, що телефон сів та вимкнувся.

— Олеже, давай уже заводь!

— Та блін, не заводиться!

— Пробуй ще раз!

— Все, завелась. Надіюсь, вона заблукає, і нас не скоро почнуть шукати.

— Давай, погнали!

Аліна здалеку побачила, як загорілися фари, і автомобіль рушив із шаленою швидкістю назад, звідки приїхав.

Вона ще й досі не могла повірити, що з нею трапилася така пригода. Почала роздивлятися, де вона, і тут побачила, що дорогою їде автобус.

Її найбільше вразило те, що це був її автобус, той самий, який все ж із великим запізненням відновив свій рейс.

Коли Аліна ввійшла в салон автобуса, вона зітхнула по-справжньому:

— Будь ласка, дайте телефон, — попросила вона і зателефонувала в поліцію, розказавши все, що відбулося з нею.

Через трохи часу вона дізналася від батьків, що її переслідувачі злетіли з моста на шаленій швидкості, і ніхто не вижив.

Відтоді, як це все сталося з Аліною, минуло декілька місяців, і вона вже ніколи не ходила вночі додому пішки. Вона чекала на свій, хоч інколи із запізненням, сільський автобус.