А вже осінь

Літо було дуже засушливе. Починалось воно з холоду і проливних дощів, і нагадувало скоріше осінь. А в серпні засуха стояла цілий місяць, деколи перепадала волога, та вона була мізерна. Земля лопалась, тріскалась, рослини засихали. Трави пожовкли і не хотіли більше зеленіти. Все волало про дощ. А його все не було. І серпень, своїми жовтими, зневодненими краєвидами скидався на осінь. А вона підкралась непомітно, літо промайнуло наче лагідний веселий сон. Коли придивився, а тут уже вона – осінь.

На городі залишилось ще багато роботи – кукурудза, буряки, морква, помідори. Кабаки в’яли, і родили маленькі, проти торішніх здорованів їм було далеко. Так само засихали буряки і морква. Невже це наслідки такого популярного в розмовах політиків і кліматологів глобальне потепління? Тоді правда, що найбільші війни в майбутньому будуть за воду. Ожина теж засихала. Ягоди вродили рясно, але не встигали дозріти, і ще зеленими помирали. Синоптик передавав дощ, а пройшов вночі маленький, лише пилюку прибив. Побивались, що там був дощ, і в знайомих така гарна злива лила півдня, а тут… Води в дворі не було, треба було носити за 100 метрів. Та хіба її наносишся на город і сад в 40 соток. Тож рослини і дерева залишились сам на сам з засухою. Хтось ще тримався, як кукурудза, бо вона вже налила і дозріла свої качани, а тепер могла і жовкнути, її було не страшно. Буряки і морква змирились зі своєю долею, бо вибору у них не було. Їм би ще пити вологу і рости цілий вересень, наливатись силою і міццю. Маленькі дерева – яблуні, груші, - подекуди мали засохлі листочки та ще була у них змога брати вологу з ґрунту. А кущі поволі вмирали, засихали, і серце краялось, коли бачив їхню повільну болісну смерть.

Жити в селі після міста було непросто. Звичайна хата, що потребувала хоч би косметичного ремонту. Туалет на вулиці, криниця біля сусідньої хати. Великий город, що забирав всі сили, батьки і маленька дитина. Часу на себе не вистачало зовсім. І кожен день скидався на попередній, підгузки, годування, прогулянки, купання, прання, готування їжі. Звичайно, допомагали батьки, та все ніяк не можна було ввійти в друге життя. Змиритись з думкою, що ось тут я маю прожити найближчий рік, два. А попереду… Попереду була невідомість. Чоловік, що виявився зовсім іншою людиною, ніж на початку шлюбу. Це був крах сім’ї, маленька дитина, що потребувала постійного догляду і величезна відповідальність, що мов камінь, лягала на плечі. Та поступово життя налагоджувалось, син потихеньку ріс, радував новими досягненнями. І майбутнє здавалось уже не страшним, а надіючись на Бога, початком нового, цікавого і вільного життя.

Час линув дуже швидко, ось був Новий рік, а тут уже осінь, та і зима незабаром. Жити, радіючи кожному дню, бути тут і тепер, не перейматись дрібницями, не надавати глобального значення неважливим справам. І вірити, що після сумної, дощової осені і сурової, сніжної зими завжди буде сонце, зелень, спів пташок і надія на нове, щасливе життя.