Випадкова зустріч

 В голові дзвеніло від нескінченних суперечок, кроки були важкими, ніби весь тягар останньої розмови несла на собі, але Ніка продовжувала іти, просто іти вперед, без цілі і  місця призначення, аби лише подалі від не зрозумілих суперечок. Останнім часом не приємні розмови із хлопцем почастішали і вона не знала, як їх можна припинити. Тому, просто вийшла із дому, без бажання повертатися. Ніби таким чином вона могла всі проблеми лишити позаду.

 На своєму шляху дівчина побачила молодого хлопця, років двадцяти. Він виглядав жахливо... Обпершись об стіну будинку, сидів на брудній картонці не звертаючи ні на кого увагу. Його брудний одяг говорив про те, що він безпритульний. Брудне обличчя і руки викликали відразу у перехожих. Він намагався сховатися від їхніх поглядів закриваючись руками, підіймаючи плечі. Здавалося, що це його звична поза - схилити голову і бути у згорбленому стані. 

 - Ти голодний? - чомусь Ніка вирішила допомогти хлопцю.

 - Так, - ледь глянувши на дівчину промовив хлопець. Він не міг відмовитися від допомоги коли вона йому і справді була потрібна.

 Зайти до найближчого магазину, щоб купити продуктів, було не складним завданням. Йогурт, фрукти, булочки - все що здавалося готовим до вживання, дівчина брала все і швидко. 

 Хлопець як сидів, так і лишився на тому самому місці.

 - Сподіваюсь тобі така вечеря підійде, - протягнула Ніка пакет з продуктами.

 - Дякую, - промовивши тихо, хлопець поквапився їсти. 

 - Напевно, давно вже голодний. Можна сісти біля тебе? 

Хлопець кивнув головою. Сівши поруч, Ніка пильно розглядала свого нового знайомого. 

  Він мав незграбну поставу, надто зігнуте тіло, робило його рухи скутими. З кутика рота стікала слина, і він не поспішав її витирати, що робило його ще більш огидним. Але Ніка не відчувала до хлопця нічого подібного. Зараз перед нею сидів беззахисний хлопець, якому не вистачало базових речей для виживання. Те, що його життя було не легким, було зрозумілим. В пріоритеті для нього було - вижити.

- Як тебе звати? - запитала дівчина, коли хлопець вже майже все з'їв.

- Ян, - відповів в своєму повільному темпі.

 Його ім'я звучало так само просто, як і виглядав. 

 - В тебе є де жити? - Ніка намагалася, як можна більше розговорити Яна.

 - Так, я живу тут поруч. Можу тобі показати.

 Чомусь дівчина не відмовила, попри те, що звикла до суцільного комфорту, вона пішла брудними вуличками за незграбним хлопцем, який ще й кульгав. Ніку остаточно переповнив жаль до нього, при цьому почала картати себе за те, що маючи набагато більше, ніж цей нещасний хлопець, мала нахабність жалітися на своє життя. Але дивним було інше. Чому вона іде зараз не відомо куди, і навіщо?

 Закинута будівля була прихистком багатьох безпритульних. Не маючи дверей і вікон, марно було б сподіватися, що взимку тут тепло, але хоча б якийсь затишок ці стіни давали. Імітація ліжок, з старих брудних матраців, ковдр простяглася вздовж стіни. Запах в приміщені був різкий і максимально не приємний, тому виникало бажання закрити носа, але Ніка цього не зробила.

 - Це моє місце, - вже сівши на матрац, промовив Ян. - Тут не так вже і погано, - додав спокійно і без зайвих емоцій.

 Було дивним, чому дівчина прийшла сюди, дивитися, як живуть безпритульні. Але дивлячись на цього хлопця, вона відчувала спокій, бо їй не доводилося шукати слова для виправдовування чи захисту. Тиша і спокій, це те, що дівчині не вистачало, але вона отримувала зараз. Можливість зануритися в саму себе, без нав'язливих стереотипів. Їй було дивне відчуття, коли хтось є поруч, але прицьому ніби нікого немає. 

 Ці відчуття, ще довго не полишали дівчину. Попрощавшись, дівчина повільно пішла додому. Але задалась питанням, чому їй так комфортно поруч з цим дивним хлопцем? Чому не викликає огиду, а навпаки, має щось привабливе і таємниче. Його образ, незграбний, але спокійний, ще довго стояв у дівчини перед очима.