Лицарі Тіней

Кожен, хто хоч раз у житті бачив Лицаря Тіней – загадкового воїна, що володів Тіньовою магією, ніколи до кінця не міг зрозуміти хто перед ним стоїть – герой чи антигерой, воїн світла, або прислужник темряви.

В епоху розквіту Тіньової магії, окутані аурою мороку, завжди в тіні офіційних володарів держав, яким вони служили, Тіньові лицарі одним тільки помахом руки  могли скликати цілі армії могутніх монстрів з найчорніших потойбічних світів. Керуючи ними  з неперевершеною майстерністю Лицарі Тіней наводили жах на своїх ворогів, змушуючи їх падати на коліна перед  спалахами своєї магії, що розсікали людську плоть наче розпечений ніж проходить крізь масло. 

Вважалося, що Лицарі поглинали душі убитих, відправляючи їх служити у потойбічні світи темряви, якими володів Багатоликий Бог, а найпривабливіші з душ самі ставали Тінями, підкорюючись відтоді магії Лицаря. 

Та хоча сила його наводить жах, Тіньовий Лицар викликає шану та трепет в серцях всіх тих, хто вступає з ним у бій. Джерело його сил визначає його як легендарного воїна, здатного володарювати над усіма магічними істотами у світі за допомогою мороку.

Кожен Тіньовий лицар попри хмари й тумани із темряви, що супроводжують його всюди за покликом, мав свій Тіньовий тотем – тварину неприродних розмірів зіткану із самих Тіней та мороку. Цей тотем надавав йому додаткових характеристик і давав владу контролювати справжніх представників тваринного світу. Звідси в давнину Тіньових лицарів називали Дводушниками, вважаючи, що вони поєднують у собі душу людську і звірину.

У часи жорстоких війн, коли обидві ворогуючі сторони мали своїх Тіньових лицарів на полях боїв часто можна було побачити так званий Тіньовий поєдинок – коли тотеми обидвох лицарів вступали у бій разом зі своїми власниками. Тіньовий поєдинок у жодному разі не можна було розривати і завершувався він обовʼязковою смертю одного лицарів. Такі поєдинки могли продовжуватися від кількох днів до кількох тижнів. Все залежало від сили лицарів і їх тотемів. Траплялися поодинокі випадки коли не помирав жоден із лицарів, якщо один з них змилостивиться над противником. Та це було надзвичайною рідкістю. 

Здолавши противника переможець міг підкорити собі тотем того, хто програв. Та багато кому не вдавалося приручити одного власного монстра, іншу частку своєї душі, тож що вже говорити про тих, всередині кого їх містилося декілька. 

Тіньові лицарі жили довше за звичайних людей. Один Тіньовий лицар міг служити як батьку, так і згодом його сину, до якого переходив титул володаря. Вбити Тіньового лицаря можна було тільки за допомогою Тіньового меча, якими вони самі і володіли і які були створені з Тіньової сталі – криці, що було видобуто у жерлі вулкану, з одного із потойбічних світів Багатоликого Бога. Багатоликий Бог, власне, і подарував лицарям перші мечі. 

Тіньова сила рідко передавалась у спадок та і мати дітей для Тіньового лицаря була та ще розкіш. Хіба що з Тіньовими королевами. Та якщо магія була присутня в роду, вона обирала найсильнішого представника сама. Кожен Тіньовий лицар перед смертю мав собі знайти учня, якому він передасть свої знання і меч. Якщо смерть була випадковою чи раптовою, меч сам знаходив собі нового власника. Або ж нового власника визначала Тіньова королева. 

Тіньові королеви були по статусу вищі за лицарів, тож мали владу над ними, а на дітей народжених від таких союзів полювали усі королі, імператори і царі, які мали амбіції підкорити весь світ. Вважалося, що діти такі мали надзвичайну силу, більшу аніж батьки. Адже якщо лицар був провідником Тіней, а королева могла творити цю магію, то на що будуть здатні їх діти? 

Про королев ми поговоримо іншим разом, а ця історія про походження Лицарів Тіней. Багато літописців та магістрів історії висували різноманітні теорії як саме зʼявилася Провідники Тіньової магії. Ось яку легенду подає нам магістр історії Ольріх родом із Перії: 

«Тисячі років тому, коли континент був населений дикими племенами, які розуміли тільки мову сокири й меча, коли держави остаточно не були сформовані, а за кожен родючий клаптик землі точилися кровопролитні війни між ватажками племен і їх послідовниками, і сталася ця історія. В одній з мальовничих місцевостей на межі сучасних Ратарії та Алтії панувало племʼя під назвою фліски чи фліти (оригінальна назва так і не збереглася). Це були хлібороби та скотарі, які обробляли землю, засіюючи її з любовʼю і повагою на котрі тільки були здатні. Як зазначалось раніше часи тоді були важкі, і від набігів інших племен нікуди було діватися, тож фліти обрали своїм ватажком кремезного воїна на імʼя Атрід.

Двадцять років у поселенні під назвою Скелла панував мир і спокій. Мав ватажок прекрасну доньку на імʼя Уна. Не встиг Атрід і оком моргнути, як пора вже було видавати доньку заміж. Оголосив Атрід про свій намір видати Уну тільки за достойного воїна, не знаючи, що серце її вже давно належало сину коваля на імʼя Оскі. 

Оскі закохався в Уну з першого погляду, як тільки побачив її під час святкування Рамува – свята вогню і благословення майбутнього врожаю. Він крадькома залишав їй дарунки у вигляді прикрас, які створював для неї сам, писав вірші про неї і складав пісні, доки не зустрів Уну в лісі, куди вона теж тікала аби побути на самоті. Оскі забракло сміливості в усьому зізнатись, та Уна сама вже прекрасно все зрозуміла. 

Так вони і зустрічались таємно у тому лісі до самого Елою – свята збору врожаю, на який і приїхали претенденти на руку і серце доньки ватажка пліфів. 

Батько так любив Уну, що дозволив їй обирати серед претендентів, які приїхали не тільки з сусідніх поселень, а і з далеких-далечінь, з-за самого Тристокового моря. Один з претендентів був сином легендарного воїна Яспена, звитяжна слава якого йшла попереду нього. Молодик на імʼя Тріґе привіз золото і прикраси, розкішні тканини і незвичайні солодощі. Був улесливим і наполегливим, та попри усі його старання Уна відмовила йому. Тріґе сприйняв це як образу і обіцяв помститися Атріду. Якими б вмовляннями не намагався переконати доньку Атрід, вона була неприступна.