13

Віктор прогулювався парком, як завжди у неділю. Взявши каву, він рушив до лавочки. Наближаючись до неї, він помітив якийсь предмет, що валявся на бруківці. Підійшовши ближче, він розгледів, що це телефон і, взявши в руку, виявив, що навіть не простенький, а цьогорічний шістнадцятий айфон у дуже доброму стані, в чохлі.

"Власник дуже дбайливий до своїх речей, — подумав він, — але якось умудрився загубити таку цінну річ на сьогоднішній час". А потім сказав собі: "Всяке буває, може, в людини щось сталося, і вона швидко намагалася засунути телефон до кишені, але повністю не засунула, і тепер я бачу наслідки".

Присівши на лавочці, Вітя розглянув телефон, натиснув кнопку і екран засвітився, показавши фоновий малюнок із полем для пароля з цифр. На якусь мить відчулась вібрація і пропала, а на зміну прийшла мелодія, а потім знову вібрація. Це хтось намагався додзвонитися. Вітя прочитав: телефонувала "Мама". Він на секунду задумався, що говорити, і прийняв виклик.

— Юль, доню, ти де? — пролунав схвильований голос жінки.

— Добридень, мене звати Віктор. Я щойно знайшов цей телефон.

Жінка затихла, а потім сказала:

— Де ж моя Юленька?

І тут він почув, що до жінки хтось прийшов.

— Зачекайте, будь ласка, — попросила вона в слухавку й попрямувала до вхідних дверей, але побачила свою доньку, яка вже роздяглась та взувалась у теплі тапочки.

— О Юлю, привіт!

— Привіт, Мамо. Де ти була? Я вже хвилюватися почала.

— Мам, та я з Вікою посварилась, а потім ще телефон загубила й намагалася його знайти, але все даремно.

— Зрозуміло. Не переживай, Юль, твій телефон знайшовся, — сказала Мама. — І зараз людина, що знайшла, говорить по ньому зі мною.

— Та невже?

— Так, — відповіла вона. — Вікторе, ви ще з нами?

— Так, — почувся голос чоловіка через гучномовець.

— Моя донька прийшла. Це вона загубила телефон. Тож передаю їй трубку та дякую вам, ви хороша людина, — сказала жінка та завершила розмову.

— Добридень, — сказала Юля. — Скажіть, де я можу з вами зустрітися та коли?

— Та давайте зараз, якщо можете підійти, бо завтра в мене робота, — сказав він. — Я в парку.

— Це недалеко від нашого дому. Через 10 хвилин буду. Де вас чекати? — запитала Юля.

— Біля пам'ятника Тарасу Шевченку, — відказав він, і вона пішла збиратися.

Віктор посидів на лавочці, потім пройшовся вперед-назад та побачив, що до пам'ятника Тарасу йде гарна висока брюнетка.

— Ви, напевно, до мене? — промовив чоловік.

— А ви Віктор?

— Так, — відказав він.

— Тоді до вас. Тримайте ваш айфон — цілий та неушкоджений.

— Дякую вам, Вікторе. Ви просто врятували мене. У ньому стільки інформації та спогадів, які дуже дорогі мені. Як мені вам віддячити? — сказала Юля та простягнула гроші.

— Та ви що, дівчино? Дякую, буде цілком достатньо, — відказав він. — Але якщо б ви сходили зі мною в кафе на каву, то це було б просто супер.

— Давайте сходимо, — відповіла Юля.

І вони пішли разом у кафе, у якому пробули години дві. Їли, розмовляли, пили каву, добряче посміялися над своїми життєвими пригодами й за такий короткий час подружилися, що обмінялися номерами й на наступні вихідні спланували спільну прогулянку цим же парком.

— Юль, ти просто світишся, — сказала Мама, коли вона повернулася.

— Мам, він чудова людина і ще мій ровесник. Та й, чесно кажучи, дуже сподобався мені. У нас на наступну неділю побачення.

— Ох, доню, ну в тебе день, немов би казка, — сказала Мама, і вони двоє усміхнулись.