10 Ханство

Очікувана війна так і не почалася. Всі вожді, як і Діїр притримувались думки, що це результат видачі Ролгіна. Хоча дехто знав про план Юстаса звільнити брата, ніхто йому не заважав. Горці поважали сімейні справи. Та не зважаючи на всі обставини, вони таки покинули східні схили Залійних гір.

Подорожуючи з ними, Юстас перетнув перевал і опинився в більш посушливому регіоні. Волога моря “Сонця” не доходила сюди, тож рідкі витривалі рослини не задовольняли апетит коней. Від них довелося відмовитися.

Поступово гірський ланшафт перейшов у пагорби. Як і навколишні висоти, кількість воїнів теж зменшилася. Всі розходилися.

– Нам сюди - промовив Діїр, показуючи кудись рукою.

Десь у тому напрямку жінки чекали своїх чоловіків. Дехто із них так і не дочекається. Хоч таких було і небагато, Веста потрапила до їх числа.

Місце стоянки не вражало. Жовті пагорби схожої форми мали лише одну особливість - вони були абсолютно однаковими. Місцеві жителі звикли до таких краєвидів. Найверткіші з них одразу прийнялися торгувати з переселенцями.

– Вожді збираються для візиту до місцевої цариці. Ти підеш? - запитав Діїр у Юстаса, ледве ті розвантажили нечисленні пожитки.

– Чесно кажучи - не хочу.

– Розумію - зітхнув горец, і пішов вирішувати свої справи.

Раптом Юстас мимоволі здригнувся. Перед ним з’явилася похмура жінка. Заплакане лице з глибокими зморшками ледве нагадувало колишню Весту. Довгі, тонкі руки звисали з згорблених плечей. Пряме волосся, з рідкою сивиною прикривали їх. Дикунка на вигляд постарішала років на десять.

– Що сталося? - запитав Юстас.

Це питання не мало сенсу. Він добре знав відповідь.

Жінка лише розпачливо похитала головою. Її очі, обрамлені синіми колами, ще довго дивилися на нього.

– Я бачила смерсь Ролі. У вісні.

Чоловіку стало шкода вдову. Він і сам не міг зрозуміти що відбулося. Того короткого проміжку часу, коли брат витягував брата з в’язниці, вистачило щоб упевнитися що Ролгін змінився. Мало того, колишній командувач забув все що з ним пов’язано. Як би не хотілося це визнавати Юстасу, та схоже Ролі покинув тіло Гінні, і Веста якимось чином дізналася про це.

Через сороку, коли Веста більш менш заспокоїлася, він поцікавився як так сталося, на що знахарка відповіла:

– Небеса показали мені це. Показали як він провинився перед ними. Я благала, плакала, та марно - його не пробачили.

– Чим же він провинився перед небесною силою?

– Він зрадив свій ідеал.

– Що це значить?

– Молодий дух вплинув на старий і зіпсував його. Та, що об’єднала їх, поплатилася за це життям. Бідолашна… Мої ж благання і крики не дали жодного результату, окрім сивини.

– З тобою розмовляла сила?

– Так, у вісні, як завжди.

– Гінні живий.

– Це лише частина Ролгіна.

– Та хіба це не частина того чоловіка, якого ти любила?

Веста промовчала.

– Послухай – продовжив Юстас – його тіло живе. В ньому залишилася половина твого коханого. Хто винен що ти полюбила обидві душі…

– Я любила Ролі – перебила його Веста, і повільно пішла геть.

Чоловік розгублено дивився як зів’яла жінка шкандибає у напрямку шкіряного намету.

– Ти йдеш? – раптово спитав Діїр, що непомітно опинився позаду.

– Куди?

– В Джафат (Альсу аль Джафат) – столицю ханства.

Неприємна була подорож. Суха, денна спека змінювалася холодною ніччю. Якби Юстас здогадувався про такі незручності, він би зрікся свого “титулу” лідера біженців ельфіні. Страждання жителя вологої долини закінчилися лише через три сороки, коли караван опинився в невеликому містечку Рузур. Місцеві мешканці займалися полюванням на якихось екзотичних тварин. Вони гордовито називали себе фермерами. Тварюки ці вражали розмірами. Їх умовно поділяють на два види - одомашнені і дикі. Приручені елакра - як їх називали місцеві, використовувалися в якості їздових тварин, а їх диких рожичів виловлювали лише для оновлення крові одомашнених особин. Для їзди вони не годяться.

Вожді домовилися з якимось провідником. Той мав провести їх до столиці. Горці, які розуміли місцеву мову, залюбки чесали язика з ним. Зі сторони здавалося ніби вони давно знайомі друзі.

– Наші мови споріднені - пояснив таку поведінку своїх одноплемінників Діїр.

Ввечері, коли елакри зарилися у пісок, Юстас запитав горця про цю спорідненість, на що той відповів:

– Глянь на місцевих. Єдине, що відрізняє їх від нас - це темніша шкіра і чорне волосся. У нас не тільки мова схожа. Багато спільних обрядів досі збереглися, от тільки умови проживання нас роз’єднали.

Юстас просто слухав. Древні зв’язки горців не цікавив його.

– Що я тут роблю - прошепотів він, але гострий слух співрозмовника все одно почув ці слова.

– Захищаєш рідних.

– Вони залишилися в Серфорті. Я втік від них, через що іноді страх перемагає мене.

– Негоже чоловіку боятися – з пафосом промовив Діїр тицьнувши пальцем в гору – небо бачить твій страх.

– Можливо воно вбило мого брата. Чув Весту? Її слова? Навіть перероджений може от так просто померти через свої гріхи.

– Ти не знаєш наших легенд – зітхнув горець.

Юстас гнівно подивився на Діїра. Його обличчя скривилося від сильних емоцій.

А от горець залишився спокійним. Скрестивши руки, суровый житель гір промовив:

– Ти схожий на брата.

– Ні! – Заперечив його співрозмовник – мене виховували в храмі і я не бажаю влади так як Ролі. Саме він вчинив по моєму прикладу. Він, пішов за мною… і помер через це.

– Якби наша історія існувала у книжках, ти б прочитав її.

Юстас теж скрестив руки. Розгніваний і впертий чоловік, цієї миті не хотів нікого слухати, та горець все одно говорив.

– Послухай легенду про Сіона. В ній є дещо, що ти не знаєш.

Засмагла від пустельного сонця, рука Діїра показала на лавицю з ледь обтесаної колоди – схоже хтось припер її з самих гір.