8 Тяга до рідних

Вже вночі Гінні втік від свого рятівника. Голодий, він ледве дістався Ковальського, де сподівався знайти хоч якісь відповіді на свої питання. Місто зустріло його похмуро. Більшість домівок відбудовувалися, але були і такі, що досі чорніли своїми обгорілими скелетами. Молодого чоловіка вразило побачене. Гінні зовсім не пам’ятав нічого, окрім кількох моментів. Один іх них він волів би забути - як на його руках помирала рідна мати. Пригадалось щось і про ненависну людину яка її вбила. Ніби чисте зло перед очима стояв образ кароокого, засмаглого чоловіка з зовнішністю жителя імперії. Уривки пам’яті почали складатися в картинку. “ Імперці - вбивці”, “імперський капітан”.

– Капітан Ваєхе! – вигукнув він, від чого перехожі почали підозріло зиркати.

Кур'єрська гільдія біліла ледь пожовклим зрубом. Схоже її теж відбудовували. З центру ковальського молодик легко дістався домівки. На серці потепліло, коли рідна хатинка з’явилася зза пагорбу, а очі стали вологими - в ній жили чужі люди. Підходити до них не було ніякого бажання.

“Куди тепер” - питав Гінні у самого себе. Поки він тинявся вулицями в голову прийшла думка знайти Ойка, та черговий спогад відкинув її. Ойк помер. Теж через капітана Ваєхе.

– Що це за капітан такий? – проговорив собі під ніс новоспечений безхатько.

– Хто? – Перепитав випадковий перехожий, та Гінні втік від нього.

Покинувши містечко, він мрійно задивився на вузьку стрічку шляху, який вів на схід. Десь там знаходиться те місце, де вбили його матір. Ще нижче за течією розташовувалося місто Сойн, а за ним шлях в імперію. Раптом чоловіку дуже захотілося туди. Ніби там - на чужині є рішення всіх його проблем, але щось стримувало це бажання. Була якась причина залишитися. 

Гінні напряг мізки, щоб пригадати обставину, яка ставила під сумнів подорож в імперію.

Молодик вскочив на ноги. Вуста затремтіли, як і руки. Емоційних характер Гінні знову викликав сльози на очах, та цього разу він швидко придушив їх.

“Не час карати себе” – подумки заспокоїв він себе – “час діяти”.

Ніч на відкритому небі була досить прохолодною. Бекання і мукання худоби змусило безхатька прокинутися. Роса вкрила все навколо, навіть його одежу, через що прохолода відчувалася ще сильніше.

Вмить збадьорившись, Гінні кинувся до однї з корів, щоб подоїти її прямо собі в рота. Дітлахи, які випасали худобу, заметушилися. Один із них побіг за допомогою, тому молодику довелося зникнути.

Вчорашні спогади вели його до столиці. Там мала були М’ян. За старою звичкою Гінні прийнявся розпитувати людей на ринку і у тавернах чи не бачили вони дівчинку з каштановим волоссям, та ніхто нічого путнього не розказав. Лише неприємний випадок стався біля південних воріт: один із охоронців почав гнатися за ним, викрикуючи “Пане Ролгін, пане Ролгін”. Для Гінні ця подія була досить безглуздою. Вперше його хтось назвав паном. Надвечір неприємна подія забулася, тому молодик розслабився, через що не помітив наближення солдатів. Ті мовчки оточили його.

– Кхм - закашляв один з вояків, щоб привернути увагу.

Безхатько повільно оглянув всіх навколо.

– З вами бажає дехто зустрітися - промовив вояка, упевнившись що його помітили.

Почесний конвой провів Гінні до самого палацу. Обмацавши його лахмітя, солдати постукали у двері.

– Хто там? - почулося з-за дверей.

– Керсор  Іркор пане – голосно відповів один із конвоїрів.

– Чого тобі? – Незадоволено запитав невідомий голос.

– Особлива знахідка пане.

Двері повільно відчинилися і звідти виглянув якийсь пан. Очі того округлились, впізнавши Гінні.

– Ти? – здивувався невідомий вельможа.

Через сордобу сирота і безхатько опинився у тій самій в’язниці, де ще зовсім нещодавно провів найнеприємніші дні у житті. Молодик довго карав себе за візит у столицю, але пошуки М’ян важливіші за будь що. От тільки залізні грати перешкоджали продовжити пошуки.

– Дурень! - вилаявся він сам на себе.

– Згоден – відповіли йому – чому ти повернувся?

Перед ним стояв той самий вельможа, що напередодні наказав ув’язнити його.

– Я шукаю сестру. Її звати М’ян.

– Королева придивляється за нею. Їй нічого не загрожує.

– Яка ще королева?

– Та, яку ти зрадив. Двічі.

– І як я її зрадив? – обурився Гінні.

Незнайомець лише похитав головою. Це був командувач Юріюс, якого молодик так і не пригадав.

– Я досі не знаю чи варто їй казати – промовив колишній друг Ролгіна, після чого покинув підвали.

Через небагато часу черговий візитер опинився перед гратами Гінні. Фігура низького зросту у плащі не давала жодного шансу впізнати гості. Раптом незнайомий жіночий голос спитав:

– Ти не впізнаєш мене?

– Ні – відповів молодик.

– Я твоя дружина… колишня дружина.

– Я не одружений – заперечив Гінні, і підійшовш блище, щоб розгледіти незнайомку.

– Ім’я Люмія, нічого не нагадує?

– Ні.

– А М’ям.

Бурхлива реакція в’язня налякала королеву.

– Що коїться? - Запитала вона.

– Де М’ян?

– Зі мною. Вона в безпеці. Чому ти не пам’ятаєш мене?

– Не знаю.

– От і добре. Більше ти мене не побачиш, але не перетинай мені дорогу, бо пошкодуєш. Я відпущу тебе.

– А М’ян? Її відпустиш.

Королева нічого не відповіла. Вона розвернулася і швидким кроком пішла геть, залишивши ув’язненого без відповіді.

Чорна тінь носилася темними вуличками Серфорта. Підозрілий чоловік тікав від охоронців, які патрулювали нічні вулиці столиці. Хоча втеча стояла на першому місці, подумки Юстас лаявся. “Знову потрапити до рук королеви - що може були тупішим? Хіба що знову спробувати визволити його. І хто з них тепер тупіший?”

Схопившись рукою за камінь, який стирчав з стіни, він швидко звернув у черговий провулок, де був якийсь бордель. До чоловіка одразу підійшла немолода жінка. Намацавши грошенят, Юстас незграбно вклав їй у руку кулька срібних мір так.