7 Герой виконав своє...

Не завжди повернення приємне. Особливо коли позаду залишилося так багато. Не майно і не гроші залишив Ролгін в столиці. Дружина вагітна спадкоємцем - ось кого він покинув.

Роздуми - роздуми, і ще раз роздуми. Чоловік вдруге за життя посправжньому зненавидів владу як явище. Вперше подібні емоції викликала хвороба матері, і та черства байдужість, з якою вельможі Ковальського відмовляли у допомозі.

Важкі думи давили на Ролгіна так, що він не помічав як дивиться не кліпаючи на вже добре відомого йому біженця з півночі.

Блідий еліфі на диво швидко звик до яскравого південного сонця. Коли Ялжіна питали в чому його секрет, чоловік лише жартував, мовляв сусід його батьків був з півдня. Самого північного привида цікавило лише одне - що далі?

– Схоже горці збирають військо - відповів йому Ролгін і теж задав питання - чого ти тут?

– Переселенці пане. Багато моїх співвітчизників були силою спрямовані до гирла Вести.

Колишній командувач змовчав. Колись він сам наказав це робити через побоювання що молодший брат повстане, очоливши переселенців.

Всі роздуми перервала зустріч з вождями. Кожен з них мав високий зріст, широкі плечі і блакитні очі - помітну рису гірських племен.

Діїр привітався з кожним з них на невідомій мові. Хоча всі, окрім іноземців, знали цю мову, подальші обговорення пройшли на серфортській.

– Ми маємо перекрити перевал – промовив гучний голос одного з вождів.

– А як же поселення за ним? – спитав інший, невідомий Ролгіну чоловік.

– Вони можуть піти глибше в гори – відповів заговоривший першим вождь.

В цілому зібрання обговорювало цілком буденні речі, принайні з погляду Ролгіна. Молоді вожді проявляли своє нетерпіння, а старі - досвід, все як завжди, поки Діїр не запропонував:

– Чому б нам не вислухати Ролгіна - колишнього лідера жителів долини.

Всі глянули на нього, але в чому питання не уточнили.

– Кажи що робити – нарешті заговорив один з вождів, який більше виділявся розумом, ніж молодістю.

– Королева може бажати помсти за образу.

– Але ж ми нічого їй не зробили – обурився один з молодиків.

– Я зробив – заперечив Ролгін.

Піднявся галас. Навіть старі вожді обурилися на таку заяву.

– І чим же ти образив королеву долини? – нарешті поцікавився сивий горець.

– Я покинув її і одружився з іншою. Згодом проігнорував прохання королеви повернутися.

Таке пояснення тільки збільшило бурхливе незадоволення серед присутніх.

– Ти не розповідав цього – з докором звернувся до нього Діїр.

– Тихо! – спробував зупинити безлад один з старців, та даремно. Першими почали махати руками молодики, згодом до них приєдналися більш старші горці, після чого натовп прийнявся зв’язувати Ролгіна.

Опинившись в холодній ямі, командувач тихо насвистував військові команди. Кілька днів його годували відбірними помиями, принаймні так здавалося. На всі питання що з ним буде, ніхто нічого не відповідав. Лише Діїр якось помітив що ніхто не збирається помирати через його сімейні чвари.

Нарешті полоненого витягнули на пряме сонячне світло. Кілька невідомих горців одназу потягли його за собою. Після важкої одноденної подорожі Ролгіна покинули.

Навколо росли невисокі кущі. Присівши під одним з них звільнений в’язень голосно вилаявся на конвоїрів. Вони не розвязали руки. Десь далеко почулись команди на серфортській - його почули. Колишній командувач кинувся тікати. Гострі гілки кущів нагадали йому втечу з вівтарю, на якому він колись отямився. Голова раптом загуділа. Ноги підкосилися і Ролгін впав непритомним.

Сержант, як завжди, обходив підвали в’язниці Серфорта, і, як завжди, з ним заговорив божевільний, що вже кілька сорок займав одну з найкращих камер. За цей короткий період про дивака почали складати безліч небилиць. От тільки вони ходили в обмеженому колі, яке контактувало з ним. Зазвичай невільник бурмотів щось про помилування і про якусь дівчину на ім’я Мілена. Сержант зі своїми колегами дуже рідко покидали в’язницю, тому не могли знати ні про кого божевільний бормоче, ні хто він взагалі такий. Останній, в свою чергу, називав себе Гінні, але це нічого не змінювало. В’язень далі тлів у вологому підвалі.

Та одного дня хтось відкрив двері камери. Цього ніхто не робив вже дуже довго, тому полонений навіть не звернув уваги, вирішивши що це чергові видіння.

– Вставай - наказав незнайомець.

Гінні підвівся.

– За мною - скомандував прибулець, і не дивлячись чи його послухали, розвернувся і рушив.

Хлопцеві стало моторошно виходити за грати. Відколи він отямився ці вологі кам’яні стіни стали йому домом. Здавалося це цілий світ, і як тільки невільник ступить за поріг, то провалиться у темінь небуття, та нічого подібного не відбулося. Незнайомець нетерпляче переминав ноги біля перехрестя коридорів.

– Ч.. чого вам пане – невпевнено запитав Гінні, та чоловік у сірій одежі лише грубо скомандував:

– За мною!

Поступово, по мірі руху, в коридор почало потрапляти все більше світла, поки вони не опинилися в якомусь приміщенні. Висока стеля вражала. Стіни прикрашали різні орнаменти, а один із кутів займав не менш вишуканий стіл за яким сидів ще один незнайомець.

– Назви ім’я - наказав останній.

– Гінні О. - відповів невільник.

– Він потрапив сюди випадково. Гінні сирота, якого просто нікому забрати з в’язниці.

– Що сталося з твоїми батьками? - запитав невілника сидячий за столом чоловік.

– Ба.. батько помер на виробництві, а мати – тут Гінні не витримав і проскиглив крізь сльози – вбили імперці.

– Розумію – констатував незнайомець і прийнявся щось записувати, потім передав перо чоловіку, який привів в’язня 

– Підпищіть пане Юстас.

– Юс…. тас - прошепотіли вуста Гінні.

Йому здалося це ім’я дуже знайомим, але він ніяк не міг пригадати де його чув. Раптом чоловік на ім’я Юстас потягнув занедбаного небораку за руку, від чого та заболіла. Вони знову спустилися у підвали. Гінні вже почав панікувати, що його знову кидають до в’язниці, коли в кінці тунелю з’явилося світло. Двоє підозрілих чоловіків вийшли в одному з ровів навколо Серфорта.