6 “Мої очі не бачили, а серце не чуло”

Крик нового життя донісся до Ваєхе. Того дня серденько молодого батька раділо і співало. Він був єдиним сином в сім’ї ,тому народження наступника було необхідністю.

Вже через кілька годин повитуха залишила роженицю. Капітан навіть винайняв карету для немолодої жінки.

Повернувшись додому, він все не міг намилуватися, як його люба жінка прикладає до грудей сина. Вже й сама Мілена почала соромитися.

“Мабуть я тільки зараз відчув щастя” – промайнула думка у Ваєхе.

Новоспечений дідусь Касто теж з нетерпінням чекав моменту, щоб побачити онука. Святкування з цього приводу продовжувалося до пізньої ночі, тільки Мілена швидко втомилася і перша пішла спати.

– Це знак – промовив голова сім’ї, задоволено потираючи пузо – я залишаюсь вдома. Годі з мене пригод.

Сива дружина від радості вскочила і обійняла чоловіка. Її роки, проведені на самоті, цього дня закінчилися.

– Сину. Скажи і ти – звернулася до Ваєхе щаслива мати.

– Я теж більше не плаватиму – відповів той, але в його голосі не було жодної радості, через що батько ніяк не відреагував на новину.

– Хіба це не добре? – здивовано помітила Майша – твоя дружина не пізнає самотності.

– Мабуть.. – розсіяно відповів Ваєхе.

Очі молодого батька прикипіли до полум’я свічки, поки голова міркувала про майбутнє, перед очима виробляв кульбіти крихітний дракончик, що ніби за бажанням злого чародія перетворив його на полум’я свічки.

Дні у темному підвалі Сонфорту злилися у суцільний потік. Невільниці здавалося ніби самий час підкорився цим кам’яним стінам, і всі, хто увійшов сюди вийде на наступний день, скільки б часу він тут не просидів. У такому стані Міліса гадки не мала в який день її відпустили.

Очі болісно заболіли. Дякувати богам хоч день був похмурий. Босі ноги дівчини ступали по вологому бруду а вуста всміхались. Імперську шпигунку залишили посеред вулиці – це численні нічні візити до керуючого в’язницею подарували їй волю.

От тільки вигляд міста зіпсував радість. Біля кожного будинку лежало щонайменьше одне тіло.

Пройшовши сотню кроків, на очі Міліси потрапив труп жінки з дитиною. Маленкі рученята обіймали мати. Довге, руде волосся якої почервоніло від крові.

Раптом із провулку вибіг незнайомий чоловік. Після нього вискочили один.. два … три солдати! Воїни мов звірі накинулися на бідолаху.

Міліса повільно звернула у найблищий провулок, де на неї вичярівся десяток пар очей. Темрява не дала одразу зрозуміти що перед нею еліфійці.

– Я не бажаю вам зла – прохрипіла вона.

Сидячи у підвалі, невільниця майже не розмовляла, через що язик ніби задеревянів. Тай те, що її зрозуміють, було малоймовірно.

– Я не бажаю вам зла – ще голосніше повторила шпигунка.

Пересохлі вуста закрила чиясь рука. Рух був таким ніжним і повільним, що дівчина навіть не злякалася.

Хтось поряд зашипів, спонукаючи до тиші. Так продовжувалося десяток хвилин.

– Тепер можна йти – прозвучав позаду чоловічий голос на ельфінійській мові.

Півтора десятка жінок і дітей, мов отара овець, висипала на вулицю, де щойно побільшало на один труп.

Скориставшись безладом, Міліса спробувала змішатися серед світловолосих жінок. Її чорне волосся сильно виділяло дівчину з натовпу, та двоє чоловіків, що вели групу, лише підозріло зиркали на незнайомку. Схоже група змирилася з присутністю слабкої жінки.

Через ворота всі пройши без проблем, а от за ними на подорожуючих натрапило кілька солдатів. Ельфінійці віддали їм всі свої монети. На щастя цього вистачило щоб підозрілі вояки відчепилися.

Зрештою група дала мовчазну згоду на приєднання Міліси до них. Не останню роль у цьому зіграла освіченість шпигунки. Домовлятися легше, коли обидві сторони говорять на одній мові – пригадувала Міліса слова свого вчителя.

Шостого дня другої сороки ельфінійці прибули до гирла Вести. Для Міліси така обізнаність не була чимось особливим. Шпигунки вміла дізнаватись потрібні їй речі навіть не заводячи розмови. Який сьогодні день вона підслухала у солдатів з патрулю, що довго перевіряв їх групу, а місце, куди вони прибули, знав кожен весталець. Широченна ріка впадала у прохолодне море, створюючи казковий краєвид, і все це псували велетенські нетрі. 

Вештаючись між житлами із різного мотлоху, дівчина помітила незвичайну ельфінійку. Та була чисто вдягнена і виглядала доволі щасливою, на відміну від решти жителів стихійного поселення. З метою пограбувати її, Міліса переслідувати невідому багатійку. От тільки цим планам не судилося здійснитися, багатійка зникла за воротами фортеці.

– Ви когось шукаєте? – раптом почулася чиста імсімійська мова.

До неї звернувся не молодий, сивий чоловік.

– Ні – розгублено відповіла дівчина.

По дитячому щирий погляд підкорив Мілісу. Вперше, за хтозна скільки часу на неї дивилися без відрази. Перед нею стояв типовий мешканець півдня імперії. Не дивно що він легко впізнав свою співвітчизницю.

– Ви в біді? – Спитав чоловік, і наблизився ще блище.

– Мабуть так.

– Тоді дозвольте допомогти вам.

Міліса в манірі аристократок Бірілу подала руку незнайомцю, що викликало посмішку у чоловіка.

Далі все завертілося наче увісні. ЇЇ, як дорогу гостю, відмили, переодягли, запросили до столу. Маленьке зеркальце на ньому показало не жалюгідну обірванку, а красуню з Бірілу, що здатна спокусити будь-якого чоловіка.

– А ви гарна – помітив це і сивий незнайомець.

– Дякую – відповіла Міліса – дозвольте поцікавитися як звати мого рятівника?

– Асторліс Охтерський, але, будь-ласка, називайте мене просто Астор.

– Я Міліса. Дякую вам за все.

– Не варто пані. Зустріти справжню пані в такій глуші – неймовірна вдача. Я вже не кажу про можливість врятувати її. Дозвольте дізнатися ваше повне ім’я?

– Нажаль добродію ви не вгадали. Я потрапила сюди як звичайна рабиня. Мої манери дісталися мені від минулих господарів. Та чого ми говоримо тільки про мене, розкажіть як такий такий чоловік як ви опинився тут?