5 Недосконалі люди

– До тебе гості - без привітань заговорив Діїр.

– Хто? - поцікавився Гінні, що вже звик до таких порядків.

– Сам глянь - відповів горець, і вийшов геть.

Колишній командувач продовжив писати. Він гадав що кур’єр увійде - стара звичка.

Визирнувши на двір, Гінні нікого не помітив. Цікавість почала штовхати його вперед. Розпитування перехожих привели до лічниці дружини.

– Мене хтось шукав? – Запитав він у Вести, та побачивши її заплакане обличчя - замовк.

Грубі долоні почали витирати жіночі сльози, а вираз його обличчя благав розповісти що сталося.

– Друт помирає – тихо відповіла знахарка.

– Я не знав що він настільки дорогий тобі?

– Мені ні, а от Окаса ридала як дитя, от і в мене потекли сльози.

Всередині, біля лежачого старого, стояли Юстас з Діїром. З протилежного боку ліжка, червона від сліз Окаса притискала руку дідуся до щоки.

Друт всміхнувся, помітивши Гінні.

– Підійди буль-ласка – прошепотів він.

Дочекавшись, поки той стане поряд, Друт продовжив:

– Ти маєш повернутися. Твоє минуле життя не покине тебе так просто. Потрібно закінчити справу.

– Яку? – запитав Гінні.

– Порятунок королівства. Як би комусь не було прикро - у тебе є двоє синів. Один у землях Сонфорту, другого носить у собі королева. Якщо ти сховаєшся від минулого, то воно вб’є їх обох. Повертайся до столиці - виконай своє призначення.

– Звідки ти знаєш…? - ледве чутно прошепотіла Окаса, яка весь час здивовано розз’являла рота.

– Сила доню. Вона говорила зі мною. Відпустіть його, не тримайте Гінні біля себе. Він сильний чоловік. Він упорається… Це все батьку.

Старець говорив повільно. Це забирало багато сил, та Друт вже віддав їх у важкій подорожі сюди, тому заплющив очі і занурився у дрімоту.

Гінні стояв у ступорі. Новина про сина вразила чоловіка. “Хто я?” - промайнула в нього думка. “Всі кого я любив, або мертві, або покинуті мною. Невже Весту я теж покину, як Миліш і Люмію?”

Досвід і знання, успадковані від Ролі вимагали негайних дій, коли Гінні відмовлявся покидати поселення. У обох сторін були свої аргументи, що ускладнювало вибір. Колишній володар цілого королівства вагався чи варто брати на себе тягар влади, який він випадково покинув.

Майже п’ять тисяч воїнів супроводжували Кальві у його визвольній війні. В Серфорті вже давно знали про його наближення, тож самопроголошений генерал не здивувався від новини про наближення першої армії.

Хоча на півночі була зима, тут у долині Вести, зелень росла цілий рік. Яскраве полуденне сонце розігрівало панцирні обладунки важкої піхоти обох армій. Воїни нетерпляче чекали поки гінці домовляться про перемовини.

Групи з обох сторін вийшли назустріч. Генерал Юріюс і генерал Кальві зупинилися на відстані в десяток кроків один від одного. Якийсь час вони мовчали, поки генерал Юріюс не заговорив першим.

– Твоє життя за твій відступ.

– Цього замало – заперечив опонент – вільний Сонфорт - ось моя мета.

– Вільний від кого?

– Від гніту корони.

– Як ти смієш?! – вибухнув гнівом Юріюс, через що напруга зросла.

– А це ще хто? – Запитав повсталий генерал.

Його очі прикував до себе невідомий зброєносець. Молодий чоловік впевнено наближався до них, і ніхто не намагався зупинити нахабу. Кожаний сюртук мав капюшон, через що розгледіти непроханого гостя не вдавалося. Ліва рука невідомого молодика підняла герб третьої армії. Незнайомець зупинився між генералами.

– Ролгін повернувся! – Вигукнув Юріюс.

Він одразу спішився і став на коліна перед своїм володарем. Після цього весь його супровід теж опустився на коліна, висловлюючи вірність командувачу. Охорона Кальві приєдналася до поклонів. Тільки повсталий генерал розгублено глядів на відродженого командувача.

– Ти вже мав змогу мене вбити – заговорив Ролгін до повстанця – то чого ти тут?

– Звільнити… – почав відповідати той, але слова застрягли у горлі.

Повстанець зрозумів як жорстоко обдурила його доля. Керсор ніколи не думав про непокору, а тепер… тепер він головний злодій в королівстві.

– Ти сам погубив себе – відповів командувач на не задане питання самозваного генерала.

Того ж дня Кальві повісили. Майже всі офіцери третьої армії втекли, а ті, яких все таки спіймали, прикрасили собою східну стіну Серфорту, разом з своїм генералом.

Наступного дня військова рада зібралася навколо круглого столу в троному залі. Було згадане одне-єдине питання: хто замінить Ролгіна. Сам колишній командувач теж був присутній, та повертатися не було в його планах. Всі присутні довго сперечалися щодо права володаря зректися влади.

Скрип дверей змусив присутніх замовкнути. У трону залу увійшла Люмія. Мовчки пройшовши повз офіцерів, королева пихато всілася на трон.

Всі, окрім Ролгіна, опустилися на коліна.

– А ти? – звернулася володарка до свого чоловіка-втікача.

– Я не твій підлеглий.

Молода королева мовчки сприйняла образу. Лише її рука зробила легкий рух, наказуючи всім встати.

– Ти не мій підлеглий, тому слова тут не маєш.

Незадоволений гомін пройшовся між офіцерами. Найгарячіші голови навіть наважилися вголос озвучити свій протест.

– Чи не соромно вам ганьбити свою честь! – грізно перервав їх Ролгін – ви перед королевою!

В залі стало тихо, ніби наказ дав сам король.

Оглянувши присутніх, колишній командувач продовжив говорити:

– Я більше не ваш володар. Тепер мені дозволено тільки порадити. Виконувати мої свлова, чи ні - вирішувати вам, та я все одно скажу: бережіть Юріюса. Саме його я планував назначити командувачем, коли ще хотів надіти корону.

– Ще не пізно! – Не витримавши, вигукнула Люмія.

Жінка вперше відчула як сильно боїться втратити Ролгіна. От тільки це викликало тільки розгублену тишу. Ніхто не знав як реагувати на слова володарки.

– Мені тут не місце – заперечив Гінні, і тихо покинув зал.