3 Прихована інтрига

Сумні очі королеви вже кілька сордіб не відривалися від зеленої трави. “А якби” - кадала вона - “якби я не приїхала в поселення, що б тоді сталося?” Та скільки Люмія не розмірковувала - все зводилося до проклять у бік чоловіка-зрадника.

Пригадалися і слова Друта. Цей старий нервував королеву своїм спокоєм, та спогад про дідусеву посмішку в мить заспокоював бентежний розум королеви.

Столиця вже чекала її. Десятки слуг мало не плакали, постійно скаржучись на необачні дії своєї господині. Були і ті, хто боявся показувати свої емоції. Генерал Юріюс, на подив собі, був дуже радий поверненню Люмії. Її сумне обличчя притягувало його погляд, а коли королева всміхнулася, у нього аж запаморочилася голова.

– Прокляття – прошипів він, опинившись насамоті.

Обов’язок командира армії зобов’язував його негайно звернутися до королеви, та чи міг він заговорити з сумною дівчиною, яка так сильно сподобалася йому.

Але тягнути час було злочином. Вже ранком наступного дня рада офіцерів, на чолі з Юріюсом, звернулася до королеви для скликання військової ради.

Для вояків мало що змінилося. Зникнення командувача ніяк не вплинула на їх поведінку. На нараді здебільшого обговорювали розгром королівства у битві проти острівних Еліфі. От тільки Люмія не слухає нікого, занурившись в роздуми.

– Ваша величносте - звернувся до неї Юріюс - місто Фол більше не союзне нам. Можливо, навіть вороже.

Генерал говорив чітко, та йому важко було це робити. Стомлені слізьми очі дивилися на нього. Всі інстинкти в середині Юріюса волали про необхідність захистити цю тендітну жінку.

– Ви праві генерале – заговорив керчера Ортан – місто більше нам не друг, тому забезпечення його зерном відтепер неможливе.

– Гадаю це на краще – вирішив додати свою думку і Друт - перший керсор генерала Юріюса – тепер у Серфотра на одну проблему меньше. Час зосередитись на внутрішніх проблемах.

Всі офіцери закивали - погоджуючись. Один тільки генерал пильно дивився на реакцію королеви. Їх погляди зустрілися, через що вуста Юріюса ніби самі заговорили:

– Ваша величносте, нам потрібно пильно спостерігати за острів’янами. Можливо вони прагнуть завоювати і нас. Зважаючи на те, як легко їм вдалося перемогти найкращі сороковини третьої армії, ми не маємо права ігнорувати їх.

Люмія здивовано слухала. Жінка помітила вираз жалю в очах генерала. Так колись дивився на неї батько, коли висилав з столиці. Ненависть заполонила серце жінки, коли вона пригадала хто вбив її сім’ю.

Королева рішуче вскочила з трону.

– Панове офіцери – задзвенів голос Люмії – ви знаєте як діяти краще за мене. Спостерігайте далі. А вас пане генерале я чекаю у королівській приймальні.

Через сордобу зніяковілий генерал стояв перед не менш розгубленою королевою. Остання відіслала всіх слуг, тому вони опинилися насомоті. Жоден з них не квапився говорити.

Мовчання продовжувалося надто довго, тому Юріюс вирішив нагадати своїй пані, що трохи зайнятий.

– Дозвольте…

– Ні – перервала його королева – ви потрібні мені.

Тендітні жіночі руки витягнули слово, сховане в кишені.

– Я хочу дізнатися хто це написав.

Генерал мовчки взяв папірець. Його очі все більше і більше дивувалися, коли бігли по рядках знайомого почерку.

– Моя королева – заговорив він – це мій почерк, але я гадки не маю хто це написав.