18 Вона не одна

Курєр тремтячим голосом читав послання. Він страшенно хвилювався, бо перед ним плакала сама королева. Статут чітко вказував, що він має читати не зупиняючись, поки не буде такого наказу, або послання не закінчиться. Так він і робив, як раптом одна із панянок, що супроводжувала королеву, не відібрала слово у кур'єра, та відіслала того геть.

Жінка мовчки обійняла молоду вдову.

– Що тепер робити? – тихо спитала Люмія.

– Правити далі.

– Чому так сталося? За що все це мені?

Червоні від сліз очі подивилися на подругу. Лице її було настільки змучене, що нагадало молодій аристократці стареньку бабцю.

– Все буде добре – намагалася заспокоїти свою пані молода жінка – ви самі можете обрати собі нового чоловіка…

– Ні не зможу! – голосно закричала королева – я була в храмі… у мене буде дитина.

Подруга молодої вдови була досить вихованою, щоб не вскочити від подиву.

“Це все ускладнює” - подумала вона, розчарувавшись у своїх планах.

– Брате! – Вигукнув Ролгін увійшовши до аскетичної кімнати.

– Що сталося? – здивувався Юстас від несподіваного візиту.

– Так, щось сталося - я хочу попросити вибачення у тебе.

З цими словами командувач став навколішки.

– Припини брате – засоромився Юстас – якби не ти, я б не знайшов свого щастя тут. Ніякої образи з мого боку тут немає. Навпаки - я маю подякувати тобі. Якщо це все, то мене чекають справи.

– Ні не все – радісно відрізав Ролгін – я хочу змінити ім’я.

Дивлячись один на одного шаленими очима, брати всміхнулися.

– Тебе будуть шукати. Надто відоме твоє їм’я. 

– Я зміню його – відповів старший брам – відтепер називай мене Гінні.

Юстасу було відомо про намір брата змінити ім’я, та й про його заручини з Вестою всі знали. От тільки все одно його вражало з яким завзяттям Ролгін обрубує мости в минуле.

Весілля Гінні і Веста вирішили відсвяткувати на ніч між сезонами. За повір’ями гірських племен, союз створена в цю ніч сім’я ніколи не розпадеться. 

Цього разу свято обіцяло бути особливим. Десятки весіль були призначені на один день. В поселені кипіли приготування.

Люмія сиділа в кімнаті, де колись днями пропадав її чоловік. Коротка жалоба давно пройша, тому стіл перед нею був заповненний зізнаннями в коханні. Вдові здавалося, що тільки лінивий пастух з далеких країв не прислав слова ніжності, і то через брак грошей. В руці королева вертіла просте послання на дешевому папері. Їй страшенно не хотілося відкривати його.

– Ще який небудь небіж покійного аристократа, що навчився писати – прокоментувала вона послання, коли таки наважилася відкрити його.

По кімнаті пройшовся тихий сміх присутніх пані. Дочки і дружини аристократів були дуже щасливі, коли сама королева запросила їх на читання гори слів з залицяннями.

Раптом її обличчя змінилося.

– Що там? – не втримала цікавості одна з пані, та королева не відповіла.

Натомість вибачившись, вона провела всіх до дверей, і ще раз прочитала слово:

Моя володарко. Пише вам ваш вірний слуга Н. Б. з поселення біженців ельфінійців в Залізних горах. Нажаль мені важко охарактеризувати новину як добру чи погану. Більш того - я не наважуся написати про неї в посланні, так як це може створити небезпеку деяким людям. Прошу вас таємно прибути у поселення Ю.

Королева підійшла до вузького вікна. Відчай заполонив серце Люмії. Та не вміст слова збентежив її, а те що вона ледь не відкинула його, не прочитавши.

– Мілі! - покликала королева свою слугу - підготуй мій таємний виїзд з столиці.

Старенька жінка мовчки поклонилася своїй пані, тай вийшла геть. Вечором того ж дня Люмія, одягнена на манір торговців, покинула столицю. Супроводжувало королеву лише кілька охоронців.

Через кілька днів мандрівники натрапили на ледь помітну маленьку хатинку.

Спішившись Люмія почала шукати знайомі стежини, та топіт копит зірвав пошуки вдови.

Зі сторони - звідки вони приїхали, неслися галопом невідомі вершники. Шестеро охоронців королеви одразу напружилися.

– Тікайте! – Раптом вигукнув керсор.

Люмія злякано чкурнула в кущі. Почувся дзвін металу і перші крики болю. Вдова чимдуж кинулась тікати далі, пробираючись крізь колючі зарості. Навіть товста одежа не захищала її від гострих колючок.

Важко дихаючи, королева таки натрапила на стежину вздовж потічка. Навіть не замислюючись куди та веде, Люмія побігла по ній.

Тільки через дві сордоби подряпана і стомлена жінка натрапила на людей.

– Допоможіть! - вигукнула королева - там бандити напали на нас.

Серед люду було багато ельфінійців, та все таки знайшлися ті - хто добре знав серфортську мову.

Прослухавши розповідь Люмії, невідомі вирішили покинути це місце, поки біда і їх не знайшла.

– Куди ми йдемо? – поцікавилася, перелякана пригодами, королева.

– В поселення Юстаса – відповів один із чоловіків.

Поле, що колись так сподобалося королеві, заросло десятками хатинок. Великі і малі - вони утворювали вулиці, де бігали дітлахи, разом з домашніми тваринами.

– Тобі туди – показав рукою незнайомець.

В будівлі, куди показував чоловік, сиділи дві жінки. Ті, помітивши гостю, кинули свої заняття, та зачинивши двері, почали оглядати королеву.

– Що з тобою сталося? – Запитала одна з жінок у приблуди.

– Тікала від злодіїв через колючки.

Жінка лише похитала головою. Її рука потягнулася за дерев’яною тарілкою, в якій було щось зелене і пекуче на дотик. Розтовчена рослина пекла рани Люмії.

– Мене звати Мілін. Я знахарка, а ти хто?

– Я Лім – невпевнено збрехала Люмія.

– Що ж Лім. Потерпи трохи, до того ж у нас сьогодні велике свято.

Обидві жінки тихо засміялися, після чого Мілін додала:

– Свято нового сезону, і майже сорок весіль одночасно! Ти відпочинь трохи з нами, а потім ми всі підем тай наїмося досхочу.

– І натанцюємося – додала друга жінка.