17 Північна війна

Коні важко перебирали копитами по багнюці. Після дощу степи розмякли і перетворили весь шлях в суцільне болото.

– Повертайте назад! - Закричав Юріюс коли зустрів караван торговця.

– Чому пане? – злякано запитав торгаш – ми їдемо в місто Фол.

– Місто захопив ворог.

Сивий чолов’яга, не сперечаючись, почав розвертати вози.

– Щойно прибув посланець - з вами хоче зустрітися Ейсто Фолтон – доповів один з офіцерів.

– Якщо хоче, най сам з’явиться, а ми продовжимо рух.

– Але… – хотів щось заперечити посланець, та швидко осікся, коли Юріюс вийняв меча.

Ближче до вечора диктатор таки об’явився. Змучений генерал з огидою дивився на охайного вельможу і всім серцем ненавидів його.

– Пане Юріюс – заговорив Ейсто – може поділетеся своїми планами?

– Я не служу вам, щоб доповідати – гнівно відповів генерал.

– Звісно що ні, та все ж іноді треба координувати свої дії з союзниками.

Слова диктатора були розумними, але те як він їх сказав, розлютило Юріюса ще більше.

– Покидьку – не витримав він – поки ти боягузливо ховався за стінами, мого короля вбивали. Він прийшов тебе захищати мерзото!

– Прошу вас! – Гнівно відповів Ейсто – я прийшов як тільки це стало можливо. Та навіть якби  мені вдалося з’явитися раніше - це б нічого не змінило.

Диктатор все більше і більше нервував, бо бачив як Юріюс взяв лука і стрілу у вершника поряд.

– Що ви робите? – запитав Ейсто, коли його співбесідник обернувся до нього.

Генерал нічого не відповів. Його швидкі руги в мить натягнули лука і випустили стрілу прямо у відкритого рота.

Тіло диктатора ще не впало на землю, як його охоронці повиймали мечі.

– Повертайтеся до решти свого війська, і скажіть, що той хто приєднається до нас - не загине – промовив Юріюс, одночасно готутючи наступну стрілу.

Черговий ельфінієць встиг лише заікнутися, перед тим як стріла глибоко увійшла йому в груди, та воїни міста Фол були муштровані, тому навіть не ворухнулися, коли ще одне тіло опинилося на землі.

– Якшо серед вас справді є відважні воїни - ми з радістю приймемо їх! – Голосно викрикнув Юріюс, виймаючи у воїна поряд чергову стрілу.

Охоронці диктатора не ризикнули заговорити знову. Вони розвернули своїх коней, і поїхали геть.

На наступний день виявилося, що все військо Фолу розбіглося. Тільки кілька сотен все ж вирішили залишитися.

Генерал вийшов особисто оглянути поповнення.

Рівний стрій однакових обладунків вражав. Ельфінійці стояли не рухаючись, ніби статуї, тільки легкий вітер свистів об металеві пластини.

– Хто знає серфорстську мову?! – у весь голос запитав Юріюс.

Вийшов один воїн.

Луска розміром з долоню беззвучно рухалася, повторюючи рухи свого господаря. Ідеально підігнанні, вони вели себе як пір’я на птасі.

Прикрашений обладунок генерала нагадував дитячу іграшку, з своїми яскравими кольорами поряд з витвором мистецтва ковалів блідих сіверян

Нічого зайвого - на стоячому навпроти воїні не було жодної прикраси.

– Деякі Ельфіні знають нашу мову - чому? – запитав Ролгін у північанина.

– Традиції. В школі учні мають обрати другу мову для вивчення, а ільфіні споріднена з вестальською.

– Вестальською?

Так пане генерал. Ми називаємо її мовою Вести. Дорослі люди ще пам’ятають часи, коли наш край процвітав, і офіцеру було соромно вміти читати і писати лише на одній мові.

– Взагалі то я не про вашу культуру хотів запитати – різко змінив тему Юріюс.

Він почав нервово ходити туди-сюди перед воїном, брязкаючи своїм обладунком. Потоптавши траву, генерал нарешті дійшов якихось своїх висновків, тому різко зупинився. Гострий погляд його звернувся прямо на ельфінійця.

– Чи підеш ти за мною для помсти острівним нападникам? Чи згоден ти ризикнути життям для захисту жінок, дітей і старих, що тікають з твого рідного міста? Чи підуть твої брати, що позаду тебе, за мною - у битву проти могутнього ворога?

Світловолосий іноземець нічого не відповівши опустився на одне коліно.

В душі Юріюс святкував перемогу. Він сподівався що навколо цих еліфі швидко виросте тисячна армія.

– Відправити гінця до Обінона! – Мало не посміхаючись, наказав генерал.

Вождь ведмедів і генерал зустрілися лише через сороку. Для Серфорта це було досить довго, але тут - серед степів доріг не існувало. Принаймні крім шляху прокладеного з Фолу до Серфорту.

– Я чув у тебе погані новини? – спитав Обінон у союзного генерала.

– Північні привиди з Сонячного острова вторглися у землі своїх континентальних братів – відповів Юріюс.

– Хіба це погана новина?

– Деякі генерали казали те саме під час міжусобної війни Рохні.

Обінон насупився. Немолодий вождь, голову якого сивина досі щадила, за своє життя встиг увібрати мудрість правлінням народом. Обміркувавши слова генерала, Обінон спитав:

– Навіщо ти допомагаєш привидам?

– З тої самої причини, через яку генерал Ролгін допоміг жителям степів.

– Ти правий - молодий вождь долини. Ролгін допоміг нам у скрутні часи - тому я тут. Гадаю зараз не час сперечатися.

Вождь зліз з коня, і підійшов до генерала. Його широка долоня простяглася для привітання.

– Це вестальське привітання – помітив генерал, міцно потиснувши руку.

Через сордобу лідери військ вже запекло сперечалися під великим наметом, геть забувши про обіцянку не робити цього.  Для всіх місця всеодно не вистачило, тому присутніми були лише Юріюс з своїми офіцерами, та Обінон з кількома радниками.

– Ми маємо знайти тіло короля! – наполягав генерал.

Головний кочівник, на противагу союзникові з півдня, вів себе більш спокійно.

– Тіло прибере мати-земля. Вона нас народжує, вона і забирає.

– Ти не розумієш – невгамовувався Юріюс – така втрата для нас - ганьба. Командувач має були похованим поряд зі своїми попередниками - на королівському кладовищі.