16 Є тільки Гінні

Тисячі еліфі зустрічалися маленькими і великими групами весь шлях до Фолу. Солдатам постійно доводилося відганяти біженців від обозу з припасами.

– В кого ми перетворилися? – тихо спитав Ролгін у керчети Друта, та відповіді офіцера він не слухав. Його погляд був прикований до жінки з дитиною, в натовпі голодних біженців. Командувач вже давно відправив гінця у столицю з наказом допомогти біженцям. Це рішення було прийнято не тільки через співчуття до сіверян, була ще одна причина. Ролгін розумів, що еліфійці надто багато, щоб просто ігнорувати їх. Якщо біженців не рятувати, вони самі почнуть собі допомагати, і наврядче комусь сподобаються методи відчайдушних сіверян.

– Місто в облозі! – Закричав хтось попереду.

Командувач подивився на Друта. На мить він побачив в молодому офіцері свого прийомного сина. “Невже історія повторюється?” - запитав сам себе Ролгін. Генерал, помітивши погляд свого вельможи, одразу заговорив:

– Розвідка повернулася, схоже місто вже в облозі.

Та вельможа чомусь всміхнувся.

“Невже я божеволію?” - перелякано подумав він.

Вже через кілька сордіб перед авангардом серфортського війська вишукувалась ворожа армія.

– Їх не більше чотирьох тисяч – здивовано помітив Ролгін.

– Час на нашій стороні. У нас майже шість тисяч воїнів, і ще пів-тисячі вершників Рохні. Може вони чекають підкріплення?

– Можливо ти правий Друте, ми не можемо напасти негайно - сили досі розтягнуті.

Ще через сордобу ворог почав повільно наближатися. Командувач одразу дав наказ готуватися до битви. Стрільці вийшли на передню лінію, готуючись дати перший залп, і відступити назад. Та виявилася одна неприємна деталь - у ворога було повно бойових машин.

Небо розрізало десятки, а може і сотні вогняних снарядів. Стріли, товші за рукоять списа розбризкували горючю суміш.

Перші ряди одразу поріділи навколо вогняних плям. Ролгін глянув назад і неприємно здивувався. Виявилося, що більшість снарядів вдарила по тилу війська.

– Кавалерія! – Вигукнув командувач – за мною.

Тонкий і довгий свист пронісся над полем. Тисяча відбірних кавалеристів помчала на лівий фланг ворога. Сам Ролгін вів їх у бій. Вельможа мчав одним із перших. Теплий вітер дув через щілини шолома і відважний вельможа раптом пригадав, що він генерал Ролі. Ейфорія наповнила його серце. З уст вилетів якийсь викрик, та раптом одна із стріл випадково потрапила в його коня. Командувач з страшною силою впав. Важкий обладунок і біль не дали йому підвестися. Зібравши сили він оглянув поле.

– Так швидко? – Здивовано прошепотів командувач.

Виявилося що позаду нього вже почався безлад. Ворожі стріли легко пробивали обладунки воїнів. Навіть товсті щити іноді пробивались.

Пекучий біль відчувся в правому плечі. Ролгін повалився на правий бік. Тепер з його уст виривався не бойовий клич, а крик болю. Очі бачити як вершники поспішали допомогти своєму командиру, та швидко падали на землю. Хтось із них більше не рухався, хтось кричав як і він сам, та розум Ролгіна був затьмарений. Вельможа просто нічого не розумів. Час йшов дуже повільно, але все таки йшов. Крики поступово припинилися, тому кроки за спиною стало добре чути. Невідомий був поза зором, через що командувач не побачив чим той вдарив його. Нова нестерпна біль прибрала рештки розуму.

Тихі, розлючені слова на незрозумілій мові передували новому спалаху пекучого болю у спині. Ролгін знепритомнів.

Як це буває при тяжкому пораненні, гарячка і марення не давали командувачу зрозуміти де він. У рідкісні миті пробудження його постійно чимось поїли, поки через чотири дні Ролгіну нарешті не стало краще.

– Де я? – Прошепотів він, дивлячись на полотняну стелю.

Над ним одразу з’явилося чиєсь бліде лице, яке швидко зникло.

Командувач весь цей час лежав на лівому боку, через що той нестерпно болів. Схоже Ролгіна майже не перевертали. Йому довелося доволі довго чекати відповіді на своє запитання.

– Ти в гостях у пані Керліс Істрії.

– Це не на небесах раптом? – Цілком серйозно запитав поранений гість.

– Нажаль ні – зітхнула невідома співрозмовниця.

– Тоді де я? – повторив своє питання Ролгін.

– Ми по дорозі в золоту землю.

– Ніколи про неї не чув.

– Це поселення ельфінійців на півдні.

Командувач опустив голову на подушку. Сил тримати її більше не було. Такі відповіді не говорили йому нічого. Так, у невіданні, він пролежав ще безліч днів. Розважаючи себе короткими розмовами, вельможа дізнався що Керліс - сурова і заможна жінка, яка тікала разом з військом Фолтона з Фолу. Ельфінійці направлялися в Сонфорт.

– Ми теж туди їдемо? – про всяк випадок поцікавився Ролгін. Як же командувач неприємно здивувався, почувши відповідь “ні”. Вже згодом йому вдалося випитати у дочки пані, куди саме вони їдуть.

– В золоті землі Юстаса – ледве зрозуміло відповіла та.

Сама Керліс нічого більше не говорила, і доньку намагалася тримати подалі від пораненого незнайомця. Жінка боялася, що гість спокуситься на красу тієї, та в молодому тілі жив старий і досвідчений воїн. Дівчата його давно вже не цікавили.

Минуло ще кілька сорок нудного лежання перед тим як Ролгін потрапив в поселення брата.

Серед коріних рохнійців це місце називали Еліфі, як і королівство біженців, що поселилися тут.

– Знову нудна стеля – зітхнув Ролгін, оглядаючи своє нове місце проживання.

– Дякуйте і за це! – Почувся злий голос його рятівниці.

Виявилося, поки командувач нудьгував, до кімнати непомітно увійшла Кертіс. Ролгін вже міг ходити, тому підвівся і вклонився, що викликало біль у спині.

– Навіщо ви підібрали мене? – запитав він, не розгинаючи спину.

– Тому що могла. До того ж на тобі був дорогий обладунок, і я сподівалася на винагороду. Як я помилилася… Годі мене відволікати - я прийша щоб сказати тобі, що домовилася з місцевими жінками щодо твого лікування. Мені страшенно набрид нахлібник.