13 Бурхливе море Сонця

– Все буде добре – заспокоювала Люмія свого чоловіка – королівство відроджується. Юстас не так вже і потрібен.

– Я втратив ще одну надійну людину – у розпачі зітхнув Ролгін.

Та слова дружини подіяли - він взяв її за руки, і ніжно прошепотів:

– Дякую тобі за все. Мені варто було попросити тебе вмовити цього молодого бовдура залишитися.

Люмія засміялася, ніжно дивлячись на молоде лице командувача.

Почувся тихий стук у двері.

– Хто? – спитав Ролгін.

– Важливе повідомлення пане командувач.

– Заходь – наказав вельможа, трохи відсторонивши свій стілець від королеви.

– Погані новини з Сонфорту – почав доповідати слуга – невідомий ворог напав на передмістя і спалив верфь разом із кількома будинками. Вантажне судно теж знищено. Також були викрадені кілька десятків жителів рибацького поселення.

Ролгін гримнув кулаком по столу, від чого Люмія аж підстрибнула, та поспішила покинути приймальню. Сівши за стіл сусідньої кімнати, вона все одно чула як її чоловік кляв весь світ.

– О небесні сили! Чим я провинився перед вами?! За що весь світ зненавидів мене?! Кляті вороги, навколо одні вороги!

З останніми словами Ролгін таким злим поглядом подивився на слугу, що той одразу зник за дверима.

– А мене оточують одні боягузи!!! – У весь голос прокричав він у слід втікачу.

Командувачу знадобився певний час, щоб заспокоїтися. Розкиданий папір світився білим під променями сонця, яке пробивалося крізь вузьке вікно. Ці сяючі плями привертали увагу Ролгіна, поки він стояв, розгублено дивлячись в нікуди і не думаючи ні про що.

Його рука сама потяглася за одним із прохань, що були розкидані на підлозі.

На ньому поганим почерком було записане звернення чоловіка на ім’я К’єр, що обслуговував вози першої черги. Саме прохання полягало у дозволі на відтворення балісти еліфійців, яку ті використовували в битвах на рівнинах Рохні.

Взявши цей папірець володар сів на стіл, поклавши прохання поряд звіту Асторліса про хід будівництва фортеці. Ролгін взяв обидва папірця і почав порівнювати почерки. Той, що був гіршим, поряд із словами освіченої людини здавався ще більш кривим.

– Башти з балістами – прошепотів командувач – протикорабельні балісти на берегових укріпленнях! – закричав він.

– Кур’єра до мене! – Наказав Ролгін, і одразу прийнявся писати слово.

Коли викликаний слуга увійшов, послання вже було написане. Закріпивши зігнутий папір печаткою, командувач наказав:

– Термінове слово для Асторліса.

Термінове в даному випадку нічого не значило, бо всі послання Ролгіна завжди доставлялися з максимальною швидкістю.

Те саме можна було сказати і про пересування володаря, тому коли він вийшов готуватись до чергової подорожі до Сонфорту, Люмія не встигла його застати. Обережно глянувши у приймальню з-за дверей жінка побачила порожню кімнату, по якій розкиданий папірці різних розмірів.

Через кілька сордіб до свого любого брата підбігла М’ян. Обійнявши його, дівчина життєрадісно промовила:

– Нарешті я тебе спіймала. Куди ти їдеш?

– У справах – відповів сумний Ролгін, і опустився на коліна перед сестричкою.

– Ти так мало говориш зі мною, і з Люмією теж. Чого вона плаче, ви посварилися?

Стукіт копит і лязкіт металу заглушив останні слова дівчинки. Командувачу було важко відповісти на це питання, тому він був тільки радий, що прибула охорона.

Попрощався Ролгін тільки коли вже сидів верхи.

– Передай Люмії, що ви двоє - найдорожчий мій скарб, який доводиться постійно оберігати, тому і часу не залишається.

М’ян всміхнулася. Дівчинка ще довго радісно стрибала та махала вершникам у дорогу. Тільки королева заплаканими очима спостерігала за своїм королем, який навіть слова не сказав їй про від'їзд.

Цього разу подорож виявилася дуже нериємною. Ролгіну весь час здавалося ніби він нічого вже не змінить, ніби Сонфорт це величезна пастка для нього, і зплетена вона з незкінченної кількості паперових справ. Принайні щось подібне команлдувачу приснилося в останню ніч подорожі.

Коли вершники увійшли крізь ворота, навколо зібралося безліч дітлахів щоб подивитись на вельможу. Ролгін і сам розглядав їх, шукаючи у натовпі Рідо.

– Вітаю вас володарю, чи вдалою була ваша подорож? – Відволік його знайомий голос.

Це був Кальві - керсор, який зустрів свого володаря.

Після всіх привітань вельможа одразу покликав офіцера для важливої розмови.

– Єдине, що мене цікавить - це хто на нас напав? – Запитав він, опинившись з керсором у форті.

– Ми не знаємо – відповів Кальві – спочатку невідому кораблі підпалили наше єдине торгове судно, згодом вороги вийшли на берег і знищили верфі. Не задовольнившись руйнуваннями, невідомі направились в рибацьке поселення. Кількасот їх солдатів спалили всі хати та захопили всіх людей, кого спіймали.

– Скількох саме? 

– Трохи більше двадцяти, точніше не скажу бо всі розбіглись.

Командувач раптом сильно гримнув кулаком об письмовий стіл, так само гнівно подивився на керсора, і промовив:

– Я хочу побачити поселення.

На місці вже не було на що дивитися. В свій час Ролгін надивився на спалені будинки, тому ніякого враження побачина картина не викликала.

Хатка Миліши теж була спалена. Згодом виявилося, що ніхто не знав куди поділася його колишня коханка.

– Ви кого небуть схопили? – Тихо спитав вельможа, відчуваючи недобре.

– З нападників - ні, але…. – Кальві запнувся, від погляду володаря.

– Ви не змогли навіть десять халуп у себе під носом захистити! – Гнівно закричав командувач – де вештався весь гарнізон фортеці?!

Керсору не було що відповісти. Про швидкість нападу він вже розповів по дорозі сюди. Поки було зібрано достатньо сил - все згоріло.

– Скільки людей охороняло верфі? – заспокоївшись, запитав Ролгін.

– Одна сороковина – відповів почервонілий офіцер.