11.1 Кохання звільняє

Через три дні молоде тіло капітана більш-менш оговталось. Принаймні коли він ходив, голова майже не паморочилась. Весь цей час Мілена доглядала його. Дівчина постійно сиділа поряд, намагаючись підтримати пораненого, та на серці капітана все одно висів тягар. Чоловік боявся втратити кохану. Пообіцявши подарунок, він мав намір звільнити рабиню, але зараз… зараз Ваєхе боявся втратити свою кохану.

– Мілена. Знаєш? Я кохаю тебе.

– До чого це ти? – Запитала Мілена.

– Я давно хотів звільнити тебе від рабства.

– Я давно вже вільна.

– Хотілось щоб мене полюбила жінка без запису у книзі рабів.

– Слова, навіть записані, не перешкода коханню.

– Ти просто чудова! – прошепотів Ваєхе, і ніжно взяв руку коханої – хочеш повернутися додому?

Мілена мовчала. Вона вагалася. Надто вже сильне було бажання знову побачити мати, сестру, брата, але чи вдасться після цього повернутися додому - дівчина не знала.

– Мені б просто дізнатися чи все гаразд з рідними.

Капітан не міг нічого пообіцяти. Обійнявши здоровою рукою Мілену, він пообіцяв собі. Обіцяв зробити так, як попросить його люба.

Пересидівши кілька днів Ойк таки наважився вийти на пошуки судна яке прямує до Вілларіку. В перших двох шинках іноземець лише викликав підозрілі погляди. тому було вирішено дочекатись прибуття Цариці в порт. Домовившись з капітаном судна, він повернувся за сержантами. Та покинути Біріл їм не вдалося. Вже на зворотному шляху їм перекрили шлях. Дрої одразу розвернувся і побіг, та стріла звалила його з ніг. Крики болю налякали жителів вулиці.

– Будь – ласка не опирайтесь – почувся ніжний голос Міліси.

Другий сержант відкинув свого меча, після чого імперська охорона почала повільно наближатись. Поки їх двох звязували, сержант Дрої помер. Тіло довелося нести імперцям.

Ойк ніколи не бачив такого швидкого суду. Навіть розбірки вельмож Серфорту тривали довше. Вже через дві сордоби їх вивели з в’язниці на якусь площу. Ніхто з них не знав свою долю, поки не побачили шибиницю. Сержант одразу почав пручатися, та даремно. Його повалили, скрутили руки, зв’язали ноги, та понесли, ніби здобич. Ойку здалося це кумедним. Чоловік просто відсторонився від подій, ніби це все діється не з ним. Спокійно піднявшись на платформу, він так само спокійно чекав, поки йому натягували мотузку на шию.

Подивитись на смерть прийшло не так і багато людей - меньше двохсот. Деякі просто проходили повз.

Раптом Ойк помітив капітана Ваєхе. В ту мить засудженний ніби прокинувся від сну. Страх і ненависть заклекотіли в битві за розум засудженого , як шалені звірі. Він закричав у бік винуватця всіх своїх бід:

– Будь ти проклятий мерзото, нехай небеса тебе….

Договорити він не встиг, тай все одно серфордської мови тут ніхто не розумів.

Капітан навіть не почув нічого через гомін людей. Його увагу прикував папірець, що означав свободу Мілени.

– Ти не часто мене навідуєш – помітив Ваєхе, коли до нього додому прийшла Міліса.

– Як рука? – Спитала гостя.

– Здається я нею майже не зможу рухати, та час покаже.

– Зрозуміло.

Дівчина вмостилася поряд з капітаном на лавицю, і продовжила:

– Погано, що всі кораблі стоять. Перший помічник вже дізнався про голод в Еліфі. Варто поспішати. На цей раз з нами відправлять послів.

Роз'яснення Міліси були спокійні і чіткі, але капітан дивився на квітку, яку посадила Мілена біля єдиного дерева його крихітного саду.

– Знаєш що? – не відриваючи погляду звернувся до гості Ваєхе – кораблі можуть відправитись і без мене.

– Невже ти відмовишся від такої прибуткової справи?

– Я всього лише молодий капітан, який керував більш досвідченими людьми. Гадаю Налін віддав мені Олівію тільки тому, шо знав: коли прийде час, я поверну її.

– Можливо ти більше не зможеш вийти у море, як і Налін.

– А - байдуже! Краще скажи як він поживає.

– Непогано, його відпустили. Тепер в Бірілі на одного торговця більше. До речі - він подав прохання на дозвіл відправитися на материкову імперію.

Міліса потягнулась ніби хоче спати. Підійшла Мілена.

– Сьогодні ми святкуємо моє звільнення, приєднуйся – запросила остання досі незнайому їй дівчину.

– Ні - дякую – зітхнула та у відповідь – у мене ще є справи.

Міліса підвелася, і пішла, та через кілька кроків обернулася щоб сказати:

– Ти ще поміркуй над цим, капітане Ваєхе.

– Я вже вирішив – відповів він обіймаючи кохану, що сіла поруч – хіба ти не бачиш, яке щастя звалилося на мене?

Шпигунка тільки всміхнулась. Дівчина чудово розуміла молодого мореплавця, бо сама мріяла про спокійне життя з коханою людиною.