10 Не лише смерть розлучає

– Пане – поклонився своєму керуючому Дрої.

Сержант щойно отримав велику порцію лестощів від Сільсіми, тому посміхався як ситий боров у багнюці.

– Сідай – дружню запропонував йому Ойк, і одразу перейшов досправ – командувач відправляє нас на нове завдання, головною метою є звільнення Мілени з полону, другоряда – обидва чоловіки посміхнулись – вбивство капітана Ваєхе. Цього разу ми будемо діяти у тандемі з імперіями.

Від останніх слів сержант дуже здивувався, тому перебив свого командира запитанням:

– Як ми вб'ємо імперця у згоді з їх владою?

– Дуже просто – Ойк дістав записник Мон – виявляється пан Ваєхе випадково вбив дівчину на ім'я Рояна за зв'язок тої з місцевим багатієм на ім'я Соім. Якщо вдасться зв'язатися з тою зміюкою на ім'я Сієро, він буде дуже зацікавлений в цій книжці. У такому разі, капітана повісять.

Ойк радісно подивився на підлеглого і дав наказ:

– Збирай людей, ми готуємося до подорожі.

Тим часом приготування королеви завершилися. У супроводі Юстаса і невеликої охорони, Люмія відправилася в підгір’я.

Дорогою Юстас помітив М’ян. Здивувавшись, служитель підійшов ближче щоб запитати дівчину - що вона тут робить, та відповіла йому сама Люмія.

– Я взяла її. Ролгін взагалі забув про сестру, от вона і сумує. Уявляєш? – Королева гнівно замахала руками – він жодного разу нормально не розмовляв з дівчиною відколи вона повернулася з полону.

Юстас лише похитав головою. Був останній привал, тому храмовник думав лише про біглянок. Яким великим розчаруванням для нього виявилося картина, яку він побачив, діставшись будинку Окаси. На дереві висіло тендітне тіло жінки еліфі, а під ним -  чорніла свіжа могила.

Хатка виявилася порожньою. Скільки служитель не кликав господарів, ніхто не з'явився.

Залишилось тільки чекати. Охорона спустила повішену і поховала поряд з невідомою людиною. Від таких подій настрій у всіх сильно зіпсувався, та після ночі проведеної в будиночку об'явився Діїр.

– Сподіваюсь ти пояснить все – гнівно запитав його Юстас, вказуючи на могили.

– Це результат злочину – спокійно відповів той, після чого сам, не чекаючи запитаннь, почав розповідати про минулі події – Одна із північних привидів вбила іншу. Спочатку ми подумали, що вона це зробила задля поживи, але згодом виявилося страшна річ: жінка таємно готувала і поїднала вбиту, ніби якусь дичину. Не гнівайся, та на цій землі закони мого племені. Злодійка була повішана перед місцем поховання вбитої, щоб та побачила суд у дії, і її дух не блукав землею у пошуках помсти.

Служитель просто слухав. Він нічого не міг виправити.

Тим часом Ялжін встиг нарвати якихось квітів з трави на могили, і почав молитися.

Наказавши збиратись, Юстас підійшов до нього.

– Вони обидві невинні – раптом заговорив північанин, і одразу пояснив свої слова – жорстока доля зробила їх такими. Потрібно прожити певний час у достатку, щоб виправитися. Голодна і гуманна людина - це велика рідкість.

– Скажи Ялжін, що найдорожче серед людей твого народу?

– Життя близьких.

– Дорожче за справедливість?

– Дорожче – впевнено відповів сіверянин підвівшись на ноги.

– У когось відібрали найдорожче – Юстас показав рукою на могили – чи варта чогось така справедливість що множить втрати?

Після цих слів храмовник мовчки розвернувся і пішов. Йому хотілося якнайшвидше оглянути місце де поселились еліфі.

Місце те виявилося доволі далеко, та коли група прибула - у всіх від краси повідкривалися роти. Крихітна річечка звивалась невеликою галявиною, яка закінчувалася біля підніжжя гори. На одинокій скелі, що мало не звисала над долиною, сидів вартовий. Він помітив гостей, тому одразу замахав руками, подаючи комусь сигнали.

– Я піду першим – сказав Діїр, і рушив вперед.

Відлюдник всю дорогу йшов на свої двох, та здавалося зовсім не стомився. Більшість повільно поїхали за ним, тільки Юстас завмер, роздивляючись краєвид. Вечірнє сонце ще пробивалося повз гірські вершини, і там де вони потрапляли ще був ясний день. Біля підніжжя гір навпаки - настав вечір. Намилувавшись служитель погнав коня крізь квітуче поле.

Добре оглянути місце розселення вдалося тільки наступного дня. Люмія і М’ян пішли у поле збирати квіти. Королева хотіла висушити кілька рослин, і трохи описати їх, а М’ян, просто любила все гарне, і не важливо що це буде: людина; рослина; чи цілий світ. Юстас навіть трохи замріявся про дітей, коли глянув як вони весело спілкувались. Здавалось ніби це мати і донька разом вийшли насолодитись світом у якому живуть.

В самому поселені виявилося багато чоловіків. Всі вони були зайняті будівництвом дерев'яних будинків. На питання служителя - “чому племя допомагає біженцям” - Діїр відповів:

– По нашим традиціям чоловік має мати прихисток щоб одружитись. Багато людей втекли сюди від війни. Так вийшло, що в племені не вистачає жінок, тому дивні красуні з півночі викликали справжній ажіотаж. Бачив би ти вирази облич досі незаміжніх дівчат, коли всі вільні парубки прибігли сюди

– Тоді чому будинків лише кілька? – поцікавився Юстас.

– Все просто. Один - це житло, де жінки будуть спати, другий - це їдальня, кухня і склад припасів, а в третьому колись заведеться худоба.

– А два меньщих? – все невгамовувалася храмовник.

– Решта - це будиночки нетерплячих молодят. От побачиш: через кілька сорок будівництво розростеться врази – відповів Діїр, тай відправився допомагати якомусь із своїх численних родичів.

– Пані, у вас все добре? – поцікавився храмовник, коли до нього підійшла Люмія.

– Все чудово – відповіла королева – я вчора добре влаштувала знахарок Рохні. Тепер вони відповідають за здоров’я поселення.

Молода жінка посміхнулася Юстасу. Останній просто слухав її поки не помітив, що насолоджується красою тої. Волосся Люмії розтріпалося вітром, але квітка з них не випала. Служителю захотілося торкнутися чорних локонів королеви, щоб відчути запах тої квітки, і порівняти його з запахом самої жінки. Юстас пригадав що ще ніколи не торкався жіночого волосся.