6 Занадто великий гарем

Володаря в столиці не було. Молода королева сама розмістила послів, не залишивши Юстасу жодних державних справ. Взявшись за привезених жінок. Його намагання влаштувати їх у храмі провалились - тільки п'ять ельфінійок погодилися служити в залах сили.

У подібних думках посланець храму, як його тепер називали, згадав про Окасу. Востаннє вона казала, ніби знайшла собі чоловіка, і поселилась в диких лісостепах. Гадаючи як виконати свою обіцянку допомогти вдові, Юстас вигадав незвичайне рішення - поселити всіх жінок в глуші. Якщо ця ідея виявиться вдалою, то результат буде ідеальний. Еліфі привнесуть свою культуру в ряди старообрядців, і не викликають гніву жителів Серфорту. Надто вже сильна недовіра до чужинців в королівстві.

– Вирішено – вголос проговорив храмовник.

Не маючи значних коштів, йому було доволі важко організувати подорож на схід. Фінансове питання вирішила Люмія. Молода королева охоче покрила майже всі витрати.

Коли група вирушила, сотня блідих жінок викликала справжній ажіотаж. Люд виходив подивитись на північних привидів, як на диковинки. На щастя ніхто не проявив агресії, як боявся храмовник.

П'ять днів Юстас блукав дикими ріками і полями, поки знайшов знайомий будиночок. Всередині був гармидер. Все цінне хтось виніс, але дикі тварини все одно знайшли що розтрощити. Така картина свідчила лише одне - тут більше ніхто не жив. “Невже старий Друт помер” - подумав служитель.

Наказавши розвідникам, які були з ним, чекати тут, молодий чоловік жваво пішов по зарослій стежині у мало відомому напрямку. Юстас сподівався на пам’ять. Місце святкування нового сезону він відвідав лише один раз. Радість наповнила його серце, коли знайома галявина таки знайшлася. Витоптана трава свідчила про чиюсь нещодавну присутність, але жодної людини видно не було. Годі було мріяти знайти когось в незнайомому лісостепі, тому храмовий служитель просто сів, сподіваючись що хтось сам прийде.

Вже вечоріло. Юстас облишив надію дочекатись хоч когось, як раптом, залепетал знайомий дитячий голос.

– Тату - тату дивись! Я ж казала, що в мене є наречений, Ось він - дивись!

По одній із стежок прибігла дочка Окаси, ім'я якої служитель так і не спитав. За нею йшов незнайомий чоловік доволі кремезної статури.

– Ти хто? – поцікавився останній.

Незнайомець прикрив собою дівчинку. Світла голова дикуна завертілася, та не випускала незваного гостя з поля зору.

– Я вже багато разів казала - це Юстас, мій наречений.

– Мене справді звати Юстас – заговорив храмовник, сподіваючись що дитина вирішить непорозуміння – Окаса колись врятувала мені життя. В свою чергу - я обіцяв допомогти їй… коли зможу.

– Ми не любимо чужинців, і допомога нам не потрібна – грубо відповів незнайомець, після чого повільно витягнув свого лука.

– Тато - тато - знов защебетала дівчинка – мама справді буде дуже рада бачити його, дуже-дуже.

Врешті-решт дитячі благання вмовили сурового дикуна, і той прибрав зброю. Дорогою мовчазний горець трохи розповів про їх з Окасою життя. Виявилося вони теж стали відлюдниками, які збираються лише раз на сезон.

З-за дерев з’явилася хатинка підозріло схожа на домівку Друта. Їм на зустріч вийшла сама господарка хатинки. Жінка одразу впізнала молодого чоловівка, і тепер полювання Діїра - так звали похмурого горця, довелось відкласти. Натомість гість сам витягнув всі свої запаси копченого м'яса і трохи хліба. За їжею Юстас розповів про подорож на чужину: про безкрайні степи півночі; про голод в неймовірно гарних містах з такими ж неймовірно гарними людьми; про кочових Рохні. Господарі ж хвалилися повними дичиною лісами, і родючими степами. Мало-помалу служитель перейшов до головної теми:

– Я прийшов не один. Володар північного міста подарував мені сто вдів. Знаю це звучить дивно, але таким чином він врятував їх від голоду.

Така цифра нікого не збентежила - ніхто не вмів рахувати, тому Юстас додав:

– Це дуже багато жінок. Я хочу поселити їх тут, подалі від серфортців.

Відлюдник мовчки дивився на непроханого гостя. На його думку це лише чергова спроба королівства встановити тут свою владу, а чи рятують там когось, чи ні - це деталі. Діїр лише ще сильніше насупився, почувши про переселенців. Юстас, збагнувши що діло не просувається, використав свій козир - харизму:

– Ти добре знаєш якими люди бувають жорстокими до інших людей, коли справа доходить до різниці у вірі, тому легко зрозумієш чому я хочу сховати жінок, коли сам їх побачиш. Світла шкіра, блакитні очі, світле, майже сиве волосся. Не можна селити цих бідолашний вдів серед розлючених на чужинців серфордців. Це викличе лише нові страждання.

Схоже палкі промови діють тільки на королів і аристократів. Діїр навіть не ворухнувся. Запанувала цілковита тиша, яку порушував лише спів птахів під музику комах.

Нарешті суровий чоловік заговорив:

– У нас багато чоловіків, які втекли від недолі, та звідки мені знати, що ти приведеш жінок, а не солдатів?

Юстас на ці слова лише посміхнувся, зрозумівши що зацікавив відлюдника. У відповідь на такі побоювання співбесідника він лише протягнув руку.

– Що? – Не зрозумівши чого від нього хочуть, спитав Діїр.

– Пішли. Сам побачиш – ще ширше усміхнувшись, запропонував Юстас.

Дорогою до каравану храмовий служитель багато розпитував відлюдника, але той відповів тільки на запитання про долю старого Друта.

– Він більше не міг жити сам. До речі, старий питав про тебе, і дуже хотів ще хоч раз побачитись з тобою.

Служитель обіцяв обов'язково навідатись до старця. Він би і не проти залишитись тут, та було багато але.

Розвідників Юстаса, Діїр сприйняв насторожено.

– Тут багато воїнів – незадоволено помітив відлюдник, опинившись перед багатьма десятками жінок і солдатів.

– Це охорона мого каравану, без них  ніяк – поспішив заспокоїти його храмовий воїн, але горець був впертим чоловіком, і відмовлявся ввести охоронців каравану у глиб землі свого племені. Виникла коротка суперечка, та вона швидко припинилась. Юстас побоювався зайвий раз дратувати Діїра.