2 Пригоди приведуть туди…

Наступні кілька днів служитель під виглядом селянина розвідував ситуацію навколо столиці. Їжі дуже бракувало, але все йшло непогано, поки одного дня він не наважився пройти через ворота в Серфорт.

– Стій! – Зупинив незнайомого бідняка, солдат у формі другої армії – ти хто такий?

– Я звичайний селянин. Шукаю роботу, а звати мене…. – договорити йому не дозволили.

Солдат сильно вдарив рукояткою меча Юстаса в живіт, від чого той зігнувся і зі стогоном впав. Нахабні руки почали обшукувати його. Пролунав здивоване свистіння, коли охоронець натрапив на кинжала. Важкий чобіт з дерев'яною підошвою вдарив храмовника в голову.

– Ти де таку красу вкрав блазень? – Запитав солдат, жадібно роздивляючись свою здобич.

Юстас нічого не відповів. Він знепритомнів.

– Бідна моя голівонька – прошепотів служитель, отямившись.

Невдалий шпигун знайшов себе знову зв'язаним, але тепер у возі. Поряд хтось шумів, і Юстас розвернувся подивитися хто це.

– Не може бути - вирвалося у нього, коли очі натрапили на Окасу з донькою.

– Невже це ви знову мене зв'язали? – Здивовано звернувся він до жінки, але йому нічого не відповівли. Тільки два лиця з сумом поглянули на нього.

Все стало зрозуміло. Мати з донькою теж поперлися у місто. Юстасу важко було їх осуджувати, адже він сам потрапив у таку саму халепу.

Віз, у якому знаходилася трійця, весь день простояв, тільки щоб уночі поїхати кудись. Звісно, від цього ніхто не міг спати, через що дівчинка багато плакала.

Ранком рух зупинився. Все було схоже на те, ніби їх приховуали. Невільників так і не нагодували. Навіть з возу не випускали до самого обіду. У полудень сталася бійка. Налетіло більше пятидесяти вершників, які безжально вбили всіх конвоїрів, і так само швидко зникли.

– Треба тікати поки є можливість – заговорив Юстас, та почав зповзати з воза.

Ноги і руки були зв'язані, тому єдиний спосіб кудись перемістити себе - це котитися. Тіло храмового воїна боляче впало на землю. Навколо стояла тиша. Вже вдруге втрапившому в халепу чоловіку, зовсім не хотілось далі відчувати на собі мотузки. Він швидко перекотився до мертвого тіла імперця. У того був витягнутий меч, тому Юстас зміг розрізати мотузку на руках. “Нарешті руки вільні” - радісно подумав він, як раптом почулися швидкі тихі кроки. Храмовик схопив меча і розвернувся. На нього йшов воїн з списом направленим перед. Стояти було неймовірно важко. Юстас прийняв бойову стійку, наскільки це дозволяла ситуація. За мить перед ворожим ударом, ударом він швидко замахнувся і спробував перерізати сильним ударом спис. Лезо відірвало тріску, сковзнуло до руки нападника. По руківю потягнулася червона стрічка крові. Храмовий воїн зробив крок назад. Ворог спробував вдарити широким замахом, та зустрівшись з лезом, спис остаточно тріснув. Хоч обманний маневр вийшов, імсімієць увігнав загострену палицю, що залишилася у нього в руках, у ребра Юстаса.

Воплі болю розійшлися по місцевості. Навіть Окаса з донькою сховалися, почувши його. Поранений у ребра Юстас був добре навчений бою на мечах, тому храмовику вдалося зустрічним випадом проштрикнути імперця в живіт. Той скрутився від болю. Ще один сильний удар у шию вирішив результат двобою. З хрипом важке тіло іноземця впало на Юстаса, зваливши того на землю. Скинувши ворога з себе, поранений спробував підвестися, але сил на це вже не було. Храмовий воїн просто лежав поруч з стікавшим кровю ворогом.Окаса поповзла до загиблого імперця щоб розрізати мотузки, та помітивши поранення Юстаса, почала рухатися в його бік. Якимось чином їй вдалося перерізати мотузки і звільнити руки поки храмовник намагався втримати меча.

Через сильну слабкість він погано запам'ятав свої наступні дні. Його тіло навіть схудло за цей короткий проміжок часу.

“Схоже доведеться святкувати три дні народження” – подумав Юстас, але оглянувши себе - додав – “мабуть”.

– Лежи спокійно – почувся командний тон жінки, яка говорила з сильним акцентом.

– Де я? – слабким голосом спитав поранений.

– Мовчи – грубо наказала невідома, та через мить вже меньш суворо додала – мене звати Веста, і я лікую тебе в своєму прихистку.

Поки що інформації для Юстаса було достатньо. Від слабкості він знову заснув. Окаса невдоволено захитала головою, коли принесла тому поїсти.

Згодом виявилося що храмовий воїн якимось чином опинився в імпровізованому госпіталі, де наполовину асимільовані жінки Рохні лікували поранених. Окаса теж приєдналася до них. Вона трохи зналася у знахарстві, тому сурова лікарка на ім'я Веста дозволила тій приєднатись.

Все йшло на покращення. Патрулі серфорта почали навідуватися частіше. Деякі вояки, що знали Ролгіна, навіть впізнавали Юстаса, але сталася неприємна річ. П'ятого дня тридцять сьомої сороки, столицю покинуло велике військо імперців. Їх розвідники захопили кількох жінок що працювали з Вестою, тому та одразу вирішила відійти на захід - подалі від шляху вздовж ріки. Через таке рішення новини до Юстаса перестали надходити. Роботи в глушині для зназарок виявилися мало, тому і їжа стала простішою. Стомленій від жахів війни, Окасі сподобалось життя далеко від решти світу. Вона поселилася в будинку якогось самотнього старця. Той полюбив розмовляти з лежачим храмовником, після того як дізнався де той служив.

– Мене вчили тільки битись, їздити верхи – відповів Юстас на запитання старого Друта - так звали гостинного дідуся.

Поранений почав повільно відкривати правду про себе поки одного дня не назвав Окасі своє справжнє ім'я. Жінка, звичайно, обурилася, та швидко забула про брехню пораненого під тиском буденних справ.

Одного ранку, коли Юстас вже міг вільно ходити, служитель храму поцікавився у своєї доглядальниці, як та жила раніше. Спочатку жінка не хотіла відповідати, але храмовик врешті решт вмовив її.

– Поки чоловік торгував у місті - все було добре. Дари землі завжди цінилистя там, де живе багато людей. Та прийшло лихо.