17 Повернення М’ян

Нарешті Ойк опинився на батьківщині. Він був неймовірно радий що менше чим через сороку зустріне своїх батьків в столиці, а ще більше втішало те, що поряд не тинялася зміюка - Сієро.

Занурений у роздуми чоловік не помітив грандіозного будівництва на знайомій йому Сонячній скелі. Його це настільки вразило, що Ойк наступні дві сордоби все намагався у когось дізнатись що тут відбувається.

На нещастя Ойка його помітив архітектор Асторліс, який, як виявилося, керував будівництвом нової фортеці. Цей чоловік тягав бідолаху за собою поки не розповів історію кожного  блоку, не назвав батьківщину кожної кам'яної глиби, не припинив тикати в лице малюнками майбутніх стін і веж. Та коли архітектор запропонував з'їздити на новий кар'єр всього в одному дні дороги звідси - Ойк просто втік. Своїх людей він знайшов у шинку невеличкого поселення робітників.

– Краще нам відійти подалі від моря – розсіяного звернувся Ойк до сержантів.

Ті лише кивнули, погоджуючись. Семеро кремезних чоловіків з маленькою дівчинкою виглядали підозріло. Та для їх командира першочерговою причиною поспіху був архітектор Асторліс.

Через три дні група дісталася Сойну. Тут було багато місць де можна відсвяткувати повернення, але маленьку М’ян треба якнайшвидше довести до її брата Гінні, тому мандрівники запаслися припасами на кілька днів, і рушили далі. Вже по дорозі з міста почали зустрічатися безліч дикунів. Одна з Рохні виявилася дуже нахабною. З неї сипались десятки запитань.

– Ви в столиці їдете? Я теж туди їхати. Візьми і мене? Я знахарка, можу допомогти в дорога.

Ойк намагався не дивитися на жінку. Вона його до того рознервувала, що коли та протягнула йому всі свої збереження - жменю срібних мір - він грубо вдарив її по рукам, від чого всі монети посипалися в багнюку. Бідолаха кинулась підбирати їх, та набігли голодранці і відштовхнули знахарку. Жінка впала забруднивши свій одяг, який ще нещодавно допоміг звабити самого командувача. Від втрати грошей і зіпсованої сукні знахарка мало не заплакала. До неї одразу підбігли ще три жінки з дітьми. Ойк обернувся на галас. Чоловіку не сподобався результат його гніву, тому ним було вирішено виправити ситуацію.

– Хлопці! – Гукнув він вояк тикаючи пальцем в бідняків що порсалися – відженіть цих добродіїв.

Всі воїни, крім самого Ойка, одразу розвернули коней  і надавали тумаків голодранцям. Повільно підїхавши, голова місії весело оглянув результати діяльності своїх підлеглих. Три невідомі жінки самі почали копатися у багнюці, поки дикунка намагалася відтерти бруд. Підїхавши вже зовсім впритул до неї, Ойк вперше заговорив з нею.

– Навіщо тобі столиця, живи тут. Сойн теж велике місто.

Він витягнув золоту міру і кинув жінці.

– Мені треба  до Ролгіна. Я раніше говорити з ним. Він обіцяв допомогти.

Почувши це ім'я чоловік аж здригнувся. Незнайомка помітила його реакцію, і стала ще більш нахабною. Не звернувши увагу на золото, вона встала на ноги, та впевнено заговорила:

– Допоможіть пане, мене важлива справа. Ролгін знає мене.

– Гаразд – погодився Ойк, після чого всі три жінки разом з дітьми радісно підбігли.

– А вони хто?

– Це мої учениці з дітьми, Вони поїдуть за мною – відповіла знахарка

“Біда ніколи не самотня” - подумав Ойк, після чого група почала довго розподіляти вантаж.

Через більший розмір групи дорога до Серфорту неймовірно розтягнулась. Принаймні четверо з сержантів були задоволені цим. Воїни їхали разом з жінками, а от сам голова місії був у розпачі.

– Замість трьох - пять, уявити тільки – вголос зітхав він, від чого М’ян веселішала, і напруга знову спадала.

Та час ішов, тому вершники врешті-решт дісталися канцелярії. Ойк здивувався коли виявилося, що жінки досі не розбрелись по місту коли він закінчив свої справи. Караван у повному обсязі рушив далі, але палац був зовсім поряд, тому дикунка знову почала діставати проханнями.

– Мені потрібно зустріти Ролгіна. Передати йому, що Веста хоче зустріти.

Ойк знову здригнувся. Чоловіку здалося ніби дикунка просто переховується під вигаданим ім'ям і може нести небезпеку володарю, тому він мовчки кивнув, дивлячись на серйозне лице жінки.

Командувач, як завжди, був зайнятий справами серкетарів, як він любив їх називати. Цього разу Люмія взялася допомогти з рутиною, тому сиділа поруч, записуючи щось. Раптом почувся стук.

– Та що там?! - Гарнув стомлений Ролгін.

– Важлива справа - пан Ойк прибув з новинами – відповіли з-за дверей.

Від такої новини командувач різкого вскочив, а його дружина гнівно зашипіла через те що папірці розлетілися.

– Нехай негайно зайде! – Зкомандував вельможа.

Двері відчинилися і увійшов Ойк з М’ян. Дівчинка, оглянувши приміщення, кинулася до брата, але мить щастя закінчилась швидко коли командувач подивився на гостя і спитав:

– Де Мілена?

– Боюсь пане – почав відповідати гість – у нас виникла проблема. Мон виявилася шпигункою.

– Де вона?

– Шпигунка? – Перепитав Ойк, але одразу сам відповів – померла. Її вбив Монак. Через це мені довелося залишити його в місті Біріл.

Люмія почала уважно слухати. Не кожен день чуєш що твоя близька подруга працювала на ворога і була вбита.

– Розкажи чому не вдалося врятувати Мілену – гнівно наказав командувач, та коли підійшла дружина і теж обійняла дівчинку - заспокоївся.

Блідий від напруги Ойк розповів що бійці налякали дівчину і вона втекла через вікно. Розповів  він і як Монак погіршив ситуацію своїми діями - вбивши шпигунку, і як їм пощастило, що після цього їх відпустили. Розповідь виявилася заплутаною, тому Люмія відвела убік розповідача щоб детально записати його слова.

– Пані – перервав розповідь Ойк – дозвольте віддати щоденник Мон, гадаю вам буде цікаво прочитати його.

Королева ніколи не здогадувалися про існування цієї книжечки, незважаючи на те що майже завжди була поруч з Мон. Та всі записи виявилися на імсімійській мові.