3 Сумління

Якщо дорогою вгору по течії група виглядала як звичайний караван, то зараз вісімнадцять вершників, що несуться у темряві, зовсім не походили на торговців.

Коли кінь блідого впав, капітан зрозумів - далі так рухатись не вийде. 

– Стійте! - Вигукнув він - стояти!

Хтось проносився повз, хтось одразу зупинявся, але, зрештою, майже всі зібрались.

– Треба сховатись до ранку - озвучив свої думки капітан - так коні собі всі ноги переламають.

Уздовж русла було багато заростей, тому місце де сховатись майже двом десяткам втікачів знайшлося легко. Стомлені важким днем і ще важчою втечею полонянки швидко поснули. Та капітан не спав. Він склав розклад чергування вартових і першим охороняв спокій схованки.

Ранком не було зрозуміло за що братись. Коні голодні, як і самі втікачі, та ще, скоріш за все, їх переслідувала купа рубак - найманців якогось Ролгіна.

– Безперечно це були солдати. Я бачив як впав кінь Хольма від першої стріли - почав вже з самого світанку розповідати про свої роздуми матрос Леєн.

Та від втоми ніхто не звернув уваги на нього. Один з матросів повів свого коня до води щоб напоїти, після чого всі мовчки зробили те саме. Лишився тільки вартовий, що обережно спостерігав за шляхом. На дорозі було порожньо тому він дозволяв собі тиху лайки у бік маленьких кровопивць, що обліпихи його.

Першою з дівчат прокинулися Мілена коли поряд нікого не було. Її сестра ще спала, тому вона тихенько витягнула свою сукню з під Мян і підвелася.

Широка ріка була затягнута серпанком. Протилежний берег ніби плив на великій хмарі. Невільниця замилувалася краєвидом. Такі звичні кущі, дерева і Веста, вперше здались їй настільки гарними. Ранкова свіжість швидко нагадала дівчині про голод, і вона почала озиратися. 

– Де мама? - Запитала Мілена ні до кого не звертаючись.

– Дехто розбігся в інші сторони - заговорив блідий.

Боячись що полонянки спробують втекти, він вирішив повернутись швидше, схоже недарма.

– Треба її знайти - почала нервувати невільниця.

– Гадаю твою маму вже знайшли - поки блідий говорив це з’явився капітан.

Дух подорожей на кораблі легко відганяв думки Ваєхе про жінок. Але тут: на суші, він раптом помітив красу своєї полонянки, і від цього йому чомусь стало дуже незручно. Душу шматочками поїдало відчуття боргу перед рабинею, ніби капітан завинив перед красунею, після чого відважився забажати її, через що борг збільшився.

– А з нами що буде? - Запитала Мілена оглянувши свої зв'язані ноги, та опустившись на коліна.

– Ми відправляємось до моря - заговорив капітан, але його зрозумів лише блідий Носта

Сором за себе змусив його дати трохи їжі рабиням перед тим як рушати далі.

На короткій нараді було вирішено рухатись на чималій відстані від Вести. Ніхто нікуди вже не поспішав. Капітан слабко уявляв можливості багатія що напав на них вчора, тому привал зробили вже по обіді.

– Блідий зможеш навчити наших рабинь хоча б кількох слів? - за їжею поцікавився Ваєхе.

– Мене це навіть трохи розважитись - відповів той, намагаючись впоратись з міцним шматочком соленого м'яса

– Чуєш рабине? Звернувся сіверянин до Мілени.

Вона одразу звернула на нього увагу.

– Я буду вчити тебе імсімійській мові. Ось кілька назв речей, запам'ятай їх.

Світлоокий завалив дівчину кількома десятками слів, поки капітан не спинив його.

– Вона стільки не запам'ятає. Гадаю два-три слова на день вистачить.

Блідий здивовано поглянув на нього але нічого не відповів. Був час відправлятися далі.

На щастя для матросів їх ніхто не шукав, принаймні тут. Тримаючись подалі від людних шляхів, втікачі рухалися дрібними стежками. Доволі часто їм доводилось їхати полями та перетинати річки. Так, поволі, через три дні мандрівники опинились біля Сойну.

– Ціліди немає - сказав Форнеп, згадавши місце стоянки їх судна.

Знову відбулася коротка нарада на тему куди рухатися далі.

– Підем шляхом вздовж річки, так менше шансів оминути своїх - випішив Ваєхе

Наступні чотири дні виявилися спокійними. Дороги патрулювались, тому Ваєхе наказав розв'язати невільниць щоб менше привертати увагу. Більше ніхто не гнав рабів.

Мілена ніколи не бачила море. Те, що капітан притримав її за талію, коли вона намагалася роздивитися його, одночасно їдучи верхи з своїм господарем - ніяк не бентежило дівчину. Море зачарувало невільницю. Сам Ваєхе був неймовірно радий бачити знайому скелю у гирла Вести. Чоловічі бажання капітана розпалися настільки, що він дозволив собі їхати разом з рабинею. Була одна надія - потрапити на корабель і забути про свої бажання. Відчути дух моря.

Всі три судна стояли на відстані пятиста кроків від берега. Впізнати Олівію було легше всього, тому неймовірна радість розігралася серед моряків стомлених пригодою.

  Довго моряки махали своїми руками, поки перші човни не відійшли від Ціліди. Тільки двоє: Ваєхе і блідий стояли спокійно.

Теплий морський вітерець грав волоссям Мілени, а вечірнє сонце промінням огортало струнку постать рабині - вона посміхалися милуючись морем. Капітан теж посміхався. Він сам милувався, тільки не морем, а дівчиною.

“Невже я за ці кілька днів закохався?” Шалена думка промайнула після того як Мілена подивилася на нього. Якусь мить червоні промені освітили посмішку дівчини. Моряк мало не засміявся від своїх відчуттів, та зляканий вираз швидко змінив радість Мілени. Від чого ще один вантаж з'явився на судні капітана під назвою сумління.