22 Втеча

Ще кілька днів пройшли серед порожніх пагорбів. 

- Кажуть 300 років тому, коли Серфорт мав дерев'яні укріплення, тут були дрімучі ліси. Люди в ті часи плавали лише вздовж Вести. Після того як перші переселенці знайшли добру залізну руду поблизу міста, що зараз називається Ковальське.

- Я там живу - перебила Мілена розповідь Мон

- В ті часи міста не існувало, його заснували згодом місцеві ремісники. Отож де я зупинились ? А от. Тоді король Весталю вирішив збудувати фортецю щоб захистити ці багаті землі від диких племен півночі.

- Рохні? - знову влізла Мілена.

- Припини мене перебивати! Справжні пані ніколи не преребивають свого співрозмовника так грубо. Ось, ти мене збила!

- Король Весталю щось там вирішив - підказала винуватиця забудькуватості Мон.

- Так-так.  Він вирішив збудувати фортецю. Її так і назвали - фортеця. Це вже потім, коли були збудовані західна і фортеця сонця, це укріплення назвали середнім. Згодом назва скоротилася до Серфорт. Так і заснували місто.

- Постривай - обурилася Мілена - ти сказала що тоді Серфорт вже існував, хоча і з дерев'яними стінами.

- Так, але він не мав назви.

- А хто в ньому жив?

- Мабуть торговці і кочівники.

- І вони не дали своєму місту назви?

- Можливо і дали, але засновником вважається король...

- Як він може бути засновником, якщо Серфорт вже існував? - Не вгамовувалась Мілена.

- Знаєш що? - Обурилася Мон - я прочитала це в бібліотеці першої черги. Думаю що люди, які писали це, краще знали історію за тебе!

- А як ти потрапила в бібліотеку першої черги? - поцікавилась Люмія, уважно слухаючи свою подружку. 

- Ну… я хочу вже спати - завернула вона розмову в інший бік, зрозумівши, що бовкнула зайвого. 

На щастя для Мон ніхто цієї теми більше не згадав.

Ранком пан Рулно, після кількох днів спокою, вирішив розвідати ситуацію в найближчому містечку. У нього не було седел, тому прийшлося використовувати овечу шкуру. Взявши трохи припасів, і незважаючи на плачь дружини, він таки рушив за дві-три сордоби до полудня. Вже наступного дня Мієш почала нервувати. Ще через день в неї була перша паніка.

- Де мій любий Рулно, мій дорогий чоловік - кричала й плакала вона.

Колхімін намагалася заспокоїти жінку, та марно. Та схаменулася лише коли сильно втомилась. Якби тоді пізньої ночі Рулно не повернувся, і не заспокоїв дружину, на ранок Мієш могла захворіти.

- Я відвідав два поселення - почав розповідь чоловік - всі кажуть, що імперці тікають. За весь час я не зустрів жодного солдата. Гадаю варто повертатися до Ковальського, поки місцеві не розграбували залишки нашого майна.

Всі погодились. Нікому не хотілось продовжувати таке життя. Та було вже пізно, і пан Рулно наказав всім лягти спати, щоб виспатись якнайшвидше. Ранком він прокинувся першим. Згадавши знову свого робітника-втікача злим словом, почав запрягати коней.

Колхімін, прокинувшись друга, накосила трохи трави коням, решта дівчат допомагали збирати вози. Нарешті всі були готові вирушати. Шлях став сухим від сонячної погоди, тому день пройшов добре. На обід була коротка зупинка, щоб кинути коням заготовлену траву і напоїти їх. Після ще кількох сордіб дороги, коли небо почервоніло, Рулно одразу оголосив зупинку на ніч. Цього разу через приготування до наступного дня вечеря була пізня, тому всі одразу поснули.

Хтось сильно штовхнув Мілену, та подумавши на Мон штовхнула її у відповідь. Потім щось яскраве вдарило їй в очі так, що вона не могла їх розплющити. Чиясь міцна рука схопила ще сплячу Мілену, і скинула на землю. Від болючого удару вона різко прокинулась. Озирнувшись, дівчина побачила як хтось схопив Аюн, яка почала шалено відбиватись і кричати, розбудивши всіх хто ще спав.

Та невідомий знову схопив Мілену за волосся і кудись потягнув. Ледве встигаючи перебирати ногами, дівчина опинилась в оточенні озброєних людей, що стояли колом, з факелами в руках. Поступово тут опинилися всі, хто подорожував з нею. Аюн накинулися на одного з нападників, намагаючись втекти з кола бандитів. Мілена аж зблідла коли помітила, що той замахнувся мечем з наміром вдарити навіжену в живіт. Воїн, у невідомій дівчині формі, чоботом вдарив по мечу зібравшогося вбивати напарника. Потім рукою в залізній рукавиці вдарив Аюн в лице, від чого та одразу обмякла. Подальші події від шоку Мілена погано пам'ятала.

“Нас зв'язали ланцюжком, і погнали шляхом вздовж Вести. Лише вода та хліб і тільки кілька сордіб сну. Напевно жодна людина не могла ясно думати в таких умовах.

Згодом Мон записала у свій щоденник: “Десь через сороку ми зійшли з шляху. Іти по бездоріжжю було набагато важче. Вози солдати покинули, коней пана Рулно розпрягли. Зараз я впевнена, що ми обходили місто Сойн. Так тривало два дні. Тоді імперські війська малими групами тікали з  Весталю.”

 Невеличкий флот боявся підніматись вище по течії, тому нас гнали до моря.”

Уривок із книги “Життя королеви Люмії”