18 Втеча з Ковальського

Рано-вранці в двері хтось сильно постукав. Люмія перелякавшись притиснулася до Мон.

- Пані Колхімін, хто це? -  злякано поцікавилася вона.

Господарка підійшла до дверей і запитала:

- Хто це?

- Це я мамо -  прозвучав голос Мілени.

Рада візиту донечки, жінка миттю відчинила.

- Треба поспішати мамо -  важко дихаючи заговорила її старша дочка -  над Ковальським вже стільки диму ніби все місто палає. Збери трохи припасів. Пан Рулно готує вози щоб спуститись до річки а там… - раптом вона помітила незнайомих гостей - а це хто? - злякалася дівчина, та впізнавши Мон, заспокоїлась.

Наступну сордобу відбувалися панічні збори. Поряд не було жодного чоловіка щоб хоч якось організувати втечу від небезпеки. В поспіхах половину речей довелося залишити. Чиїсь крики, що пролунали недалеко, змусили наляканий жінок рухатися швижше. Маленька М’ян зовсім не розуміла чому їм треба покинути теплий і безпечний дім.

Нарешті вони наздогнали Рулно. Згодом його дружина всю дорогу вибачалась перед Міленою, вважаючи що всі біди - це кара небес за її гордощі.

- Щойно дійшла звістка - перша армія розбита дикунами - раптом вразив новиною Рулно.

- А Монак - поспішила запитати Мілена.

- Невідомо - відповів засмучений батько.

Решту шляху до самого привалу ніхто не промовив ані слова.  Мілена заплакала невитримавши напруги. Мон з Люмією заспокоювали її  вмовляючи щось поїсти. Ця не хитра справа допомагала їм самим не впадати у відчай.

Після обіду Рулно з одним із своїх робітників напоїв коней, i три вози вирушили далі. До вечора кількість втікачів сильно збільшилась. На дорозі утворився караван, країв якого не було видно. Кого не спитай - всі відповідають, що імперці грабують навколишні поселення. Люмія почала розпитувати всіх поспіль почувши про біду в столиці.

- В Серфорті зараз твориться справжнє лихо. Кажуть, що всю королівську сім'ю вбито, а вірних людей покійного короля безжалісно нищать Вестальці з імперцями - відповів один з зустрівшихся людей.

 Дівчина завмерла. Надія на спасіння була знищена за мить. "Невже всі хто був їй дорогий - померли? Мати, батько, сестри і брати? Навіть генерал розбитого війська - її наречений. Про нього теж нічого невідомо".

- Не варто завчасно ховати наших вельмож - заговорила Мон, помітивши шоковану пані.

- А й справді - погодився незнайомець - можливо якраз зараз війська короля відбивають столицю.

Новину про зраду вестальців почули всі, але говорити про це все одно ніхто не хотів. 

Вози вже кілька сордіб їхали вздовж Вести. Кількість людей на дорозі значно зменшилась. Нарешті Рулно наказав зупинитись, і Мілена з Колхімін почали порадитися з вечерею.

- Скільки у тебе з собою мір? - спитала Мон у своєї пані.

- Зараз - Люмія почала нервово перераховувати гроші - п'ять золотих, чотири срібних, і ще десь пятьдесят мідних.

- А залізних?

- Жодної.

- В мене вісімнадцять залізних і тридцять дві мідні. Срібло і золото краще заховати подалі. А от кілька залізних показати можна.

- Невже ти не довіряєш сім'ї пана Рулно і рідним Мілени?

- Зараз часи неспокійні, і на вулицю виходить вся нечисть. Я впевнена - знайдуться люди, які здатні викрасти нас самих щоб продати за срібло.

Почувши про загрозу потрапити у рабство, молода пані зблідла.

- Поїж трохи теплого - раптом підійшла Мілена - поїж, он яка біла, як привид півночі.

Пиріжок ще був теплим. Перше за два останні дні, звиклий до розкоші Люмії стало приємно від тепла в руках. Відкусивши шматочок, вона згадала часи, коли зігріваласть теплою їжею прохолодними ранками. Заплющивши очі їй було легше уявити втрачені блага. Поступово спогади перейшли на дитинство. Минулийї день народження запам'ятався більше всього через хвилювання, коли, вже повнолітня Люмія, написала слово своєму нареченому. Спогади обірвало колесо, що наїхало на камінь і сильно трухнуло всіх хто їхав в возі. Озирнувшись, пані помітила Мон, яка розпитувала у Мілени її спосіб зберегти теплу їжу.

- Ти така молодець - заговорила приставуча Мієш - я так тебе недооцінила.

На цей раз жінка встигла всім набриднути. Навіть Рулно нервово глянув на свою дружину.

Настав черговий вечір а отже і черговий привал. Голова каравану втікачів з Ковальського радився з своїм робітником куди рухатися далі.

- Далі йти мало сенсу - Рулно вирішив донести всім свою думку - ми трохи відійдем від ріки, і облашуємо стоянку на кілька днів.

- Чи далеко Сойн? - Запитала Колхімін.

- Ми десь на півшляху - відповів Рулно.

Жінка, почувши як вони далеко, присіла і засмучено промовила - що з моїм синочком?

Мати вперше вголос виявила свої переживання за Гінні. Спостерігаючи за прихованим стражданням мати, Мілена кляла свого брата. За стільки часу він не дав знати про себе жодного разу. Навіть коротенького слова не відправив. “Отож, я за нього переживати не буду” - подумала вона.