15 Люмія в Ковальському

Люмія і Мон їхали в закритій кареті до містечка Ковальське.  Молода наречена сподівалась, що невдовзі це місто стане її володінням.  Їй хотілося вже сьогодні вивчити краще свій новий дім. Позаду шуміли колесами два вози, які супроводжували дівчаток. В них було більше слуг ніж речей. Молода пані звикла бачити навколо себе багато обслуги.

На місці призначення їх зустріли місцеві вельможи:

- Пані Люмія, для мене велика честь вітати тут особу королівської крові. Наше скромне містечко ледве володіє прийнятними, для такої особи, апартаментами, тому дозвольте запросити вас у свій скромний маєток - з усієї сили розпинався місцевий мер.

- Не варто турбуватися - втрутилася Мон - пані Люмія досить скромна у своїх вподобаннях що до житла, тому один з дворів цілком підійде для тимчасового проживання.

- Як накажете - незадоволено відповів мер, подумки проклинаючи нахабну слугу.

Йому дуже хотілося вислужитись перед майбутньою королевою.

Відповівши місцевому вельможі лише короткими кивками, дівчата попрямували займати перший - ліпший двір. “Двадцять слуг і охоронців якраз займуть усі кімнати” - подумала Мон опинившись в непоказному трактирі. Облаштування зайняло решту дня. Ввечері між пані і її слугою - Мон розпочалася важлива для Люмії розмова:

- Чому тато раптом вирішив відправити мене з столиці?

- Не знаю пані.

- Будь ласка Мон, припини. Ми тут самі, і я б хотіла повернути назад втрачену по дорозі подругу.

- Вибач, просто іноді важко перейти на ти. До речі де ти чула таку гру слів, про втрачену подругу в дорозі?

- З книжки Веєліміна Вестальського.

- Ого! Читати цього пройдисвіта? Я чула ніби він занапастив життя багатьом жінкам своїми віршами.

- Це говорить тільки про те, що його вірші гарні, та здатні розтопити дівоче серце.

- Тобі не варто бути настільки довірливою. Моя мати казала, що всі чоловіки здатні збрехати будь-що, лише тільки б обдурити дівчину.

- До речі - змінила тему Люмія - моя мати говорила що тут жив чоловік в тіло якого переселився генерал Ролі.

- Так, його звали Гінні, правда він красунчик?

Люмія відповіла тільки рум'янцем на щічках, та зному змінила тему:

- Цікаво було б побачити, де він жив. Ти знаєш?

- Знаю - коротко відповіла Мон

- Звідки? - не здавалась пані.

- Я колись тут жила. Навіть працювала разом з його сестрою.

- Оце так вдача! Познайомиш з сім'єю Гінні?

- Це можливо, але...

- Що?

- Доведеться назватися звичайною слугою, що вийшла заміж, наприклад, за місцевого ремісника.

- Ти щось вигадаєш.

- Гаразд, наступного дня обіцяю прогулянку.

Після цієї розмови у Люмії  підвищився настрій. Навіть втома зникла.

Ранкове пробудження пані було доволі швидким. Нетерплячи затримки, Люмія вимагала негайних приготуваннь до візиту. Яке було її здивування, коли Мон представила наряди для прислуги.

- Ми прості міщани - лише відповіла та на здивований погляд аристократки.

Панночка вирішила не сперечатись багато, та з рештою погодилась одягнутися бідно.

- Йдемо пішки - ще раз вразила її Мон - прості міщани не розїжджають на королівських каретах.

Незважаючи на відносну бідність містечка, прогулянка принесла Люмії багато задоволення. Їй було цікаво дізнатися, як живуть люди за межами кварталів багатіїв Серфорта. Дві дівчини у вбранні прислуги, не привертали багато уваги, тому подорож проходила добре. Коли з-за пагорба з'явилась потрібна хатинка, Мон мовчки вказала на неї рукою. Це був край містечка, де безліч стежок потопали між голих пагорбів, на яких, мов диковинки, де-не-де стирчали дерева. Сама хатинка була невисокою з обмазаними глиною стінами. Невеликий паркан захищав від худоби маленьку ділянку землі перед нею. За найтовші гілки огорожі, були прив'язані пучки сушеної трави.

На двір вибігла маленька дівчинка, і одразу завмерла, помітивши незнайомок.

- Мілена вдома? - тихо поцікавилася Мон.

- Ви гості? - запитала дівчинка - гості гості - залепетала М’ян, і не дочекавшись відповіді, забігла в хату.

- Мама в тебе гості. Тепер тобі не буде самотньо.

- Хто це може бути - здивувалася жінка, після чого сама вийшла на двір.

- Пані, кого ви шукаєте? - запитала вона.

- Це його мати - прошепотіла Мон на вушко своїй господині, і відповіла у повний голос:

- Ми шукаємо Мілену, я колись разом з нею працювала у пана Рулно.

- О так ти Мон. Вона розповідала про тебе. Твоє зникнення для них було такою несподіванкою. Що тоді трапилось?

- Мені довелось негайно виїхати з одним заможним паном, після того як я отримала нову роботу.

- А хто це поряд з тобою?

- Це Лам - Мон на ходу вигадала ім'я - ми працюємо разом.

- Що ж, якщо ви шукаєте Мілену, то вам доведеться піти на виробництво. Сьогодні вона не планувала заходити додому.

- Дякую пані - вклонилася на прощання Мон, та зібралась вже піти, як її затримала Люмія.

- Я б хотіла зайти до неї.

- Нажаль вона нас не знає, тому не запросить. Пішли краще на виробництво, там побачиш багато нового.

Дорогою пані встигла втомитися. Вона, мабуть, вперше в житті зайшла так далеко в незнайомі місця.

На виробництві, як завжди, поралися люди. Серед працівників Мон помітила і Мілену, яка перекладала важкі бочки з водою.

- Невже чоловіки і тут закінчилися - запитала Мон, підійшовши ближче.

- Ти? - Здивувалася та - куди ти зникла? Якщо шукаєш роботу, то тут тобі робити нічого.

- Ой як грубо. Взагалі то, я прийшла лише щоб з тобою побачитись.

Зупинившись на перепочинок Мілена сумно подивилася на колишню подругу. Її очі були червоні від сліз. Мон, зрозумівши що щось трапилося - запитала:

- Невже тебе Монак зрадив?

- Ні, не зрадив. Він ніяк не міг наважитися на союз. Згодом я дізналася, що це через його матір, але все одно чекала на нього. Та час ішов, а він все мовчав, поки кілька днів тому його не забрали до війська. Бачила б ти його матір. Вона посміхалась, ніби врятувала сина од неминучої загибелі.