2.1 Обряд

Для Гінні дві сороки пролетіли в одну мить. Прийшов час  пакувати усе що є для відправки додому. Думки про долю рідних ні як не давали зосередитись у такий важливий день. Він був останнім чоловіком свого дому. “Що тепер? Вчора мій столичний друг розтринькав три мідні, частуючи мене не найдешевшими, але найсмачнішими стравами. Вдома я б міг цілу сороку сито жити на них.” 

Після огляду всіх своїх збережень стало зрозуміло, що цього ледве вистачає для відправки речей до матері. За домовленістю Ойк мав відвести іх. Разом з цим і останнє слово передати рідним Гінні, в якому він планував зізнатись на що наважився, але таки не зміг про це написати.

“Як відреагує слабка матір?... Добре що і сестра про це вже не дізнається.”

З цими думками він вирішив поки сховати листа у кишені верхнього одягу. З іншої кишені та сама рука дістала клаптик паперу і почала царапати на ньому гострим пером, постійно тицькая ним у найдешевше чорнило.

"Звичайно я знав що моїх мір заліза не вистачить на лікування матері, але все одно слово Мілени вразило мене тим, що вона не написала про це аніслова, а свою службу видає за особисте рішення. Я знаю - вона не зганьбить сімю службою у домі того нахаби, що за нею бігав. Скоріше її доля потрапити на виробництво фарби, і там цей другий син Монак буде ганьбити її своєю розпусною поведінкою. О якщо я про це дізнаюсь, хоча я це мені не загрожує. Сьогодні я пізнаю лиш одне - що таке смерть. Нехай сила благословить мене.”

З цими словами місце скінчилося.

Був час відправлятися. Неподалік вже чекав супровід, який повинен був провести Гінні до незнайомого йому місця.

“Скоріш за все шамани диких просторів обрали якийсь старий язичний вівтар, прикритий заростями. Напевно те місце стало для жителів королівства вже настільки чужим, що ледве не ворожим. Швидше б їх знищили храмові служителі у пориві святого гніву. Кляті дикуни принесли стільки бід”.

І справді. Думки юнака були недалеко від правди. З лихих часів на пустельних просторах минуло вже більше десяти сезонів, а потік біглих степових жителів не закінчується досі. Говорять їх виселяють жорстокі жителі ще більш пустельних земель, де можна побачити моря з білого піску. За чутками існує навіть ціла пустеля з цим екзотичним піском. Мандрівники розказують казки ніби там мешкають бліді люди-примари. Степні дикуни так їх і називають - північні привиди. Кочівники були суворими жителями рівнин. Важко було уявити: що привиди можуть перемогти кочівників у їх стихії..

Духовні лідери народу Рохні - так їх називали в долині, вважали себе шаманами, і нічого не боялись. Вони мали здібність переселяти душі. Це вражало і лякало духовенство долини, яке молилось небесам, і вважали Силу єдиною, хто має право переселяти душі. Будь-які інші обряди вважалися ними “неправильними”.

Для можновладців таке переселення за допомогою шаманів може дуже погано закінчитись. За повір'ям, правлячі особи мають своїми діями довести гідність для переродження у тіло якогось невдахи. Довести це потрібно Великій Силі, що все бачить, чує і пам'ятає. На жаль більшість на це не зважає, як кажуть - на одне тіло 1000 душ.

За роздумами час минув непомітно. Ось вже видно скупчення людей.

Віз, на якому їхав Гінні зі своєю охороною (щоб не втік), повільно звернув до них. На місці його і пана розділи догола, та розмістили лежачи на якійсь велетенській брилі голова до голови. Потім прикрили їх пояси гілками з листям. Запалили пахучі, дурманячі трави. Двоє шаманів завели свої пісні на нікому не зрозумілій, крім них самих, мові. Ще за мить, дикуни закружляли навколо глиби, наспівуючи все голосніше і голосніше. Час-від-часу вони підходили і торкалися долонями мокрих від поту чолів Гінні та пана. Але, якщо слабкий пан вже давно заснув, молоде та сильне тіло чоловіка ще не засипало, а сам він шептав щось незрозуміле. Раптом шамани зупинились один навпроти одного так, щоб вівтар опинився між ними і підняли руки до неба, нібито у молитві.

Несподівано один із них просто знепритомнів. Другий шаман подивився на свого побратима широко розплющеними очима, опустив руки, зняв та викинув шкіряний мішечок зі своєю винагородою, і пішов геть, нічого не промовивши, навіть не переконавшись що з його товаришем.

Гінні розплющив очі.

- Пане Очід! - закричав Борун, який нервово чекав результату обряду.

- Не вгадав - відповів Гінні, і всі охоронці, виймаючи зброю, почали повільно підходити до нього.