24. Руума

Екіпаж ледь вловимо розхитувався. Ресори були зроблені в кращій майстерні князівства. Подолавши весь шлях до Метрополії закрита, захищена мов скарбниця князя, карета, запряжена четвіркою вороних жеребців залишилась ідеально справною. Все діло в тому, що Інот не їздить верхи. Взагалі. Спроба всадити радника на коня якось стала причиною справжньої бійки між дроу й, його темнійшиством, князем Сіурдом. Попри моральну перемогу над тираном, подорож через орчачий степ далась Ноту не легко. Дроу взагалі не звикли до сідла. Звичайно за роки перебування на посаді першого радника Інот навчився переносити довгі подорожі. Але теплими почуттями до коней не перейнявся. Так само як і ті до нього. До дроу тварини  ставились майже як до хижих перевертнів. Тобто терпіти могли тільки після спеціального навчання. Тож навіть привчені знаходитись поряд із магом крові, четверо вороних велетнів незадоволено косили на того сизі очі, коли вони з Руумою сідали в екіпаж.

Натомість орка любила їздити верхи. І коней любила. В обвішаний артефактами короб карети її міг залягти тільки Інот. Чим безмірно пишався.

Дивлячись, як чорношкірий красень граційно розвалився на м’якому, широкому диванчику навпроти, Руума поза власної волі всміхнулась. Червоні очі Нота блищали в приглушеному віконними ширмами світлі. Він теж ледь вловимо всміхнувся у відповідь, демонструючи кінчики гострих верхніх ікл. У самої Ру нижні були значно довші, тож визирали швидше коли вона злилась і гарчала, ніж при посмішці.

Цікаво, а при поцілунку їх ікла будуть заважати? Думка виринула раптово, ошелешила Ру, наче неочікуваний удар довбнею по голові, вимусивши отетеріло проморгатись.

— Що? — злегка підвів білу, мов паморозь, брову майстер отрут.

Потягнувшись всім тілом, чоловік сів рівніше, увесь підібрався, наче раптом навчився читати думки й відчув збентеження підопічної шкірою.

— Та ось думаю, чого ти такий задоволений?

Швидко взявши себе в руки, ляпнула перше-ліпше орка.

Час коли Руума дивилась на наставника знизу вгору давно минув. Так, він тягав їх із княжною геть маленькими на руках, вчив метати ножі й розказував страшних казок підземного Царства, та що всі хлопці дурні й геть не варті уваги таких прекрасних пані. Але зараз Ру вже одного із чоловіком зросту, не рідко вкладала того на лопатки у двобої, та й саме відношення Нота, котрий не прагне вдавати батьківський авторитет грає на руку їх стосункам, котрі дуже схожі на дружбу. Дивну дещо. Часом переходячи межі, але дружбу. Напевне...

Тому вона могла поставити Ноту будь-яке питання, сваритись із ним, довіряти без огляду на будь-що. І зараз була спантеличена власними дивними, недоречними думками.

— А чого б і ні? Я їду в місце де мене колись збирались продати як худобу, з прекрасною, шляхетною пані, в екіпажі князя, з ланцюгом першого радника на шиї. Знаєш як мені приємно буде спостерігати плазування мітресс перед тобою? І давити їм на точені пальчики, котрі ті стануть тягнути до твоїх ніг. Чу-удова розвага.

Нот сидів закинувши ногу на ногу, розхитував зграбним чоботом в такт стуку коліс і посміхався тепер вже на всю шир, наче знав усі потаємні думки своєї компаньйонки.

— До того ж ідея знайти нашій любій Нії чоловіка-дроу мені сама по собі ой як до смаку. Зміцнимо відносини із Підземним царством. Я буду спокійний за неї. Достойний дроу зможе забезпечити нашій любій дівчинці й підтримку, й надійний тил, і тихе зникнення усіх незручних опонентів. При тому не буде намагатись прибрати до рук забагато влади й точити зуби на її дорогоцінного Ідару. Ким би той не був. Ще я отримаю вдячного спільника. Хіба не чудово? Скину на бідолашку частину своїх обов’язків. Зможу урвати собі хоча б крихту часу на досліди й особисте життя.

Нот стелив м'яко, наче медом рани мастив. От тільки Ру надто добре знала цю хитру наволоч, аби втрачати пильність. Чіпко примруживши очі, вона спитала в першого радника Південного князівства.

— Особисте життя? А воно в тебе є? Думала Сіу давно й міцно замінив собою всіх і вся.

— Ага, є таке. Але от зараз, сподіваюсь, з'явиться. Привеземо нашому любому володарю одружену дочку з лускатим коханцем на додачу. Він одразу ж стане дуже радий і сильно ними зайнятий. А нам дасть трохи часу й спокою. Хіба не чудово?

В хитрому прищурі багряних очей навпроти читався ледь стримуваний сміх, несподіване для них тепло та іще щось, назви котрому Ру знайти не могла. Або не хотіла. Тому у відповідь лишень легковажно фиркнула, з готовністю підтримуючи ще одну гру майстра отрут. Він часто так робив. Вдавав, що між ними щось більше ніж дружба. Найчастіше такі вистави були розраховані на надокучливих залицяльників Рууми з числа надто запопадливих князівських вельмож.

Чого Інота понесло на цей раз, без свідків, залишалося лише гадати

— Ага, стане. І радий і зайнятий. А коли Нія йому народить хвостатого внука, в котрому від дроу тільки ти в якості няньки, сильно радий князь повішає нам на шиї усе це зміїне кубло, з твоїм вухатим спільником до купи. Ото весело буде.

Замість відповіді Нот безшумним, плавним рухом перетік зі свого сидіння на руумине, вклав долоні на вмить скам'янілі плечі дівчини й промуркотів прямо в загострене, зелене вухо.

— Не будь такою песимісткою, люба. Може ми встигнемо першими, й це нас повішають на шию Нії і її обранцю, коли будемо трощити палац в спробі з'ясувати в якій традиції виховувати первістка?

Нот, звісно, завжди був досить своєрідною особистістю. З притаманними лише йому уявленнями про пристойність, добряче збоченим почуттям гумору і дивними замашками. Але подібне навіть для нього було занадто.

Ще й ці холодні долоні, котрі мали б морозити руумину шкіру крізь тканину простого плаття на плечах, а натомість печуть вогнем, обережно массують її напружені м'язи, котрі так уперто не бажають розслаблятися під пестливими доторками чоловіка.

— Нот, це не... — вона збиралась сказати «не смішно».

Але забула одну важливу річ, із майстром отрути не можна втрачати пильність. Він завжди завдаває удару стиха, упереджує будь-якиі спроби жертви врятуватись і бачить її наскрізь. Нот, небезпечний, хитромудрий, підступний Нот, котрий вчив їх метати ножі та ховати отруйні стилети в одежі. Варто було ледь повернути голову, привідкрити уста, аби завершити свою фразу, як їх запечатали жорсткі, гарячі губи дроу. Видих разом із не вимовленими словами застряг у горді. Руума шарпнулась, намагаючись відсахнутись, але руки Інота на її плечах враз стали кам'яними. Владно притягли ближче, втисли в жилаве, гаряче тіло чоловіка. Наче насміхаючись. Адже вона як ніхто чудово знала на що насправді здатен Нот. Ось зараз, одним цим рухом, карколомним поцілунком він розбив на друзки усю картину звичного їй світу. В котрому тепер не існувало смішкуватого, єхидного дроу, готового с терпіти любий кпин, жарти котрого – просто жарти.

Просто – більше не буде.

Того «просто» – ніколи й не існувало насправді.

Це вона дурне, наївне дівчисько. Вірила казна в що, граючись у свої дитячі ігри з небезпечним магом, воїном, стратегом, котрий старше неї самої втричі.

Догралась.

Спробувавши знов відштовхнути Нота, Руума вклала долоні йому на груди. І так і залишила їх там. Бо крізь дорогоцінну тканину його сюртука відчутно гупало серце. З такою силою, що кінчики її пальців вловлювати той шалений ритм. І саме це поклало справжню крапку. Розуміння реальності всього що відбувається. Жар його дихання на устах. Кінчик язика, котрий обережно торкався і пестив її у поцілунку, намагаючись чи то заспокоїти, чи остаточно звести з розуму.

Світ майже зник.

Руума відчайдушно чіплялась за лацкани вбрання свого колишнього наставника й залишки свого здорового глузду за одно.

Коли екіпаж шарпнувся і зупинився, змусивши дроу на мить відірватись від своєї здобичі, Ру уже була ладна розцілувати кучера, котрий так нелагідно спинив рух їх транспорту. Висковзнувши з обіймів Нота, дівчина з силою відчинила дверцята карети й вистрибнула на вулицю. Хоч у пащу до Батька монстрів, аби лиш не дивитись в багряна очі дроу.

Губи горіли, серце калатало десь у горлянку й кожен наступний подих обпалював легені зсередини.

Ру встигла зробити кілька кроків до невисокої, прикрашеної різьбленими скульптурами саламандр будівлі, коли чиїсь руки обвили її талію й втисли спиною в груди одного добродія, котрому в екіпажі видно весь мозок відтрясло.

— Нот, пусти! — прогарчала дівчина, намагаючись прибрати нахабні темно-сірі руки зі свого живота.

Ті, як на лихо не прибирались, попри всі спроби, ще й примудрилися погладжувати напружене тіло крізь тканину плаття.

— Люба ну куди ти так поспішаєш? Ми не закінчили. Залишилось саме цікаве. Я якраз збирався дещо з тобою обговорити, доки ми не спустились до моїх родичів.

Дроу воркував їй на вухо. Голос його здавався глибшим ніж зазвичай і зовсім незвичним. В ньому чітко читались такі багатозначні натяки, що Руума почервоніла, навіть не зважаючи на зелену шкіру.

— Я не буду з тобою ні про що говорити. Пусти!

— Ще скажи що тобі не сподобалось...

Муркотів цей зарозумілий нелюд, явно посміхаючись їй у потилицю. Бо коли Нот прильнув устами до шиї своєї полонянки, та чітко відчула його ікла в небезпечній близькості від сонної артерії, й інстинктивно завмерла. Звісно тільки через острах, а зовсім не тому, що тіло від пестощів дроу мліло, давно звикле йому довіряти в двобоях і справжніх сутичках.

Адже це був Нот. Нехай трохи божевільний, але все той самий з дитинства знайомий, на котрого можна покластися у будь-чому і за будь-якого випадку.

Й зараз цей Нот старанно виціловував її шию посеред вулиці, вимальовуючи на пласкому животі кола і дуги лагідним долонями. Зводячи з розуму. Наче його одного на всю голову божевільного мало.

— Н-н-нот... Прошу.

Прошепотіла вона, вперто сперечаючись із власним бажанням піддатися на ці мовчазні вмовляння й відпустити ситуацію.

— М?

Питально муркнула ця наволоч, так і не облишивши її шиї.

— У нас справи.

Спробувала достукатися до почуття довгу наставника орка.

— Угу.

Згідно муркнули їй у шию, й губи Нота перемістились трошечки вище.

Тішило що вони в темному кварталі, тут таким видовищем нікого особливо не здивуєш. Щоправда, стояти обійнявшись перед резиденцією Підгорного Царства із внуком Верховного матріарха того ж самого клятого Підгорного Царства було не самою розумною витівкою. Звісно навряд чи тут хтось Іното в лице знає. Але ж...

Втім всі спроби Ру достукатися до його і свого власного розуму зазнали краху. Інот був надто впертий. А їй самій було надто добре. Серце тріпотіло пташкою-веснянкою десь між ключиць, наче намагалось підставити крильця під жаркі поцілунки Нота. Руки, котрі спочатку боролися з обіймами дроу тепер слухняно погладжували його довгі пальці. Й сама Руума сховала за віями медово-карі очі, схиливши голову на бік, й вслухаючись в поцілунки чоловіка. В його дихання й серцебиття, котре луною озивалось їй в спину.

— О! Шляхетна пані із Південного Фронтиру. Бачу, ви поціновувачка чоловіків-дроу? Ми обов'язково підберемо вам ще декількох, значно кращих і молодших ніж цей напівкровка. Прошу пройти за мною.

Високий, чистий мов дистильована отрута, голос вивів Ру із п'янкого оцінення.

Вона сіпнулась, розплющила очі, аби побачити у дверях резиденції леді із білим мов молоко волоссям. Чорна, гагатова шкіра і фіолетові очі видавали в ній чистокровну дроу. Мітресса усміхалась, демонструючи довгі, тонкі ікла.

Руума спробувала відступити убік, але обійми Нота були все ще такими ж кам'яними.

—Ви якось не уважно читали листа, пані. Нам потрібен не наложник, а благородний юнак із хорошого роду, освічений, розумний і вихований як слід. Постільні грілки тут нікого не цікавлять. Ходімо, я поясню вам в чім справа.

Лиш зараз радник зволив відпустити орку. Та й то не далеко. Обнявши Рууму за плечі, цей навіжений потяг дівчину до входу в надземну частину резиденції дроу.