23. Ідару

Вже знайома спальня зустрічає зім'ятим ліжком і тишею. Покоївок тут нема, відсторонено зазначає Ід. Обережно саджає Нію в крісло. Адже із ним тут зібрались серйозно говорити. Отже його дівчинці повинно бути зручно.

Кінчик хвоста зачиняє двері, обмотавши клямку. Навіть обертатись для цього не знадобилось. Відходити від Ніялли не хочеться, навіть до дверей. Ідару вкладається кільцями довкола крісла, нависає над княжною. Тут і зараз вона оточена ним, огорнута. Сидить в центрі спіралі, в безпеці, в полоні, в його владі. Це так бентежно та одночасно так правильно. Дівчина, наче темне вістря стріли в центрі мішені, намальованої велетенським зміїним тілом.

— Будеш мене сварити? — в розпеченому золоті його очей веселий, злегка глузливий виклик. Вертикальна зіниця пульсує, вбираючи в себе образ блідої, тендітної дівчини в кріслі з різною спинкою. Наче на троні, коронована ним за замовчуванням. Навіть трохи не вистачає тих чорних зубців, що ростуть із її чола, коли Нія використовує свої сили.

— За що? — подив у її голосі такий щирий. До браслета на руці навіть не тягнеться. Нічого не наказує.

Така гарна зараз, що Ід не може собі відмовити в задоволенні наблизитись, схиляючись майже до самого дівочого лиця.

Він пообіцяв собі, що більше не посміє сумніватись в ній, тому зараз жене геть всі похмурі думки. Це вдається напрочуд легко. Сизий, мов дим гірких трав, погляд княжни огортає його дивною ніжністю. Той, хто здатен зрадити або покарати нізащо так не дивився б на нього.

— За те, що перетворився? За те, що не хочу відпускати тебе на арену? — насправді він не чекає докорів, просто повторює слова Рууми, дещо перекрутивши.

Нія тяжко зітхає.

— Звичайно я не буду сваритись. Але ти повинен розуміти ризики. Якщо подібне станеться серед людей, як мені тебе сховати від імператора? Від Верховного жреця Єоліна? Тут я не маю такого впливу як дома. Потрапимо в землі Південного Фронтиру, хоч весь час повзай в істинній подобі. А тут... Ненавиджу бути в ситуації, котру не контролюю. Але нам доведеться стати обережними.

Вона невдоволено підтискає пухкі, бліді губи, і цього достатньо, аби Ід всівся коло гострих колін. Вклав на них свої лікті. Так зручніше зазирати в сріблясті очі. Так спідручніше відволікати її від похмурих думок. Та й тілесний контакт із цим темним чудом йому тепер потрібен майже постійно.

— Добре, я спробую тримати себе в руках. Але як обережність в'яжеться з ареною?

— Ну... — Нія несвідомо тягнеться до його голови, легенько гладить, пропускаючи золотаві пасма між пальцями, — Я не думаю, що твій кузен зможе щось мені серйозно протиставити. Нехай він підступна тварюка, сильний маг і все таке. Але тягатись з істинним темним на полі бою йому не до снаги. А нам буде корисно нагадати тут усім, чого вартує чорна кров. Останні століття мої родичі рідко бувають в столиці. Не вчаться тут, не воюють ні з ким, не пхаються в державні справи. І місцева аристократія почала вважати нас чимось на кшталт трохи дивного, надто слабкого підвиду некромантів. Ейдан зробив нам послугу. Я звичайно регулярно ходжу на полігон і там тренують, але на Руумі багато чого не покажеш. Тай глядачів не багато. А арена чудовий привід нагадати на, що здатні нащадки Ньярлу насправді. Тим більше....

Вона посміхається, зазираючи в зміїні очі Ідару, замовкає, наче до чогось всередині себе прислухаючись.

— Що? — питає він, кваплячи відповідь, бо відчуття важливості саме цих слів бринить у голові одною чистою нотою.

— Зустріч з тобою щось змінила в мені. Той учорашній поклик, не такий як дома. Здається, мої сили та контроль над стихією, зросли. Не знаю як пояснити. Щось в мені тягнеться до тебе. Змушує ставитись по особливому. Думаю на тій клятій арені я зможу промацати свої нові резерви. Зручно, хіба ні? Там щит стоїть неймовірної потужності. Щоб не вигадав Ейден, він програє. І буде нам винен. Цей дурень не обумовив вид сатисфакції. Я змушу його заплатити тобі за все столицею. Тож все на краще, Ід.

Ну звісно він не сказав чого зажадає в разі перемоги, гнила погань. Ідару зараз би скреготав зубами від люті, якби не прохолодні долоньки у його волоссі. І не слова про те що, він для княжни особливий. Від цього аж паморочиться у голові. Хочеться стиснути її в обіймах, зацілувати до непритомності, шепотіти на якісь романтичні нісенітниці, в котрі він ніколи не вірив. Аж ось тобі, докотився. Мліє від самих невинних пестощів.

— Ти теж це відчуваєш? — пам’ять услужливо підсовує спогад про їх перший поцілунок в таємній кімнаті, від хвилі внутрішнього жару тіло здригається до самого кінчика хвоста. Солодко так. — Скажи? Я подобаюсь тобі? Хоч трохи? Навіть таким ось? В лусці та з іклами?

Перехопивши руку Нії, Ід притискає її до своєї щоки, треться об долоньку мов лагідний кіт, зазирає у вічі. О, він знає як витягти з когось потрібні зізнання, як зіграти на почуттях. Але зараз все настільки відрізняється від звичного стану речей, все настільки карколомно насправді й до божевілля щиро, що здається одна зайва хвилина її мовчання або вагань видеруть із грудей напрочуд живе, калатливе серце.

— Відчуваю. З тієї миті як тебе побачила. Це щось дивне. Буда б перевертнем, повірила б у істинні пари. Але ж ми не вони... А коли дивлюся на тебе здається знала з самого народження і можу бути впевнена в кожному кроці. Так химерно. Усього доба минула. І мені байдуже в якій ти подобі. Байдуже яке в тебе минуле. Ти подобаєшся мені Ідару Майнгольц. Навіть більше ніж просто подобаєшся.

Він блаженно прикриває очі, просочується цим зізнанням. Вбирає його в себе, наче цілюще світло.

— Так, моя квіточко. Мені здається справа не в істинності, а в тому хто ми. Хіба не може бути, що сама магія, або те, що деякі оригінали називають душами відкликається на близькість когось важливого? Я на своєму віці бачив багато чого, багато кого, робив речі про котрі згадувати гидко. І ніколи не вірив, що буває ось так. Ніколи не відчував подібного. Одне те, що ти намагаєшся мене витягти з лап моєї родини вартує і відданості й пошани. Але річ не в них. Я готовий заради тебе померти, убили, піти на будь-що. Тільки скажи.

Очі він розплющує від невагомого поцілунку в чоло. Нія так близько. Дивиться з м'якою посмішкою на устах. Отримує у відповідь пожадливий і відвертий погляд зміїних очей. Ідару до сказу подобається, що його віднайдена істинна подоба не викликає у княжни відрази. Здається ця темна панна навіть не помічає різниці між людською формою та велетенським напівзмієм.

— Не потрібно вмирати, Ід. А коли надумаєш когось убити, обіцяй зі мною для початку порадитись, добре? — змій з подивом киває, розуміє, вона справді відноситься до цього саме так. Жодних розмов про мораль. Жодних заборон. Просто цілком розумне прохання обговорити список смертників разом. Хижа частина його душі готова радісно та віддано гарчати в цю мить, адже її приймають так само щиро, як і більш людяну.

Між їх обличчями відстань в декілька сантиметрів. Варто лише злегка податись вперед, аби впіймати м'які дівочі губи в такий жаданий поцілунок. Але Ідару терпить, слухає. Вони ж тут аби поговорити. Вперше на його пам'яті це важливіше за поклик плоті. Важливіше за будь-що.

— Знаєш, батько розповідав, ще до мого народження, він потрапив тут у схожу ситуацію. Теж на оглядинах. Тоді, що правда, імператор обирав собі дружину, а не просто у звідника бавився. В Метрополію скликали самих шляхетних аристократок. Обдарованих, сильних. Всі змагались за увагу осяйного Елата. І серед них була старша дочка верховного матріарха дроу, Терріс. Батько казав, це було щось схоже на поклик. Він наче шкірою відчував де вона. Міг знайти без жодних пошукових заклять. Саме тому в нього ніколи не буде дружини. Терріс на цей поклик не відповіла. За рік вона загинула, намагаючись зберегти життя дитині, нажитій від іншого. А батько так і залишився сам. Інот, він байстрюк молодшого брата Терріс. Кажуть дуже на неї схожий. І те що батько так йому довіряє, а мене саму з пеленок няньчив загалом саме цей дивовижний дроу, значною мірою заслуга Терріс. Того безмежного почуття, що досі живе в моєму батькові до давно мертвої, темної принцеси. Тіамара свідок, навіть я з’явилась на світ певною мірою через неї.

Слухати про її батька, дитинство, в’їдливого як кислота Нота захопливо. Так Ідару стає на дещицю ближче. Так довіра читається легше. Адже Ідару чудово розуміє, як легко використати сказане проти княжни. Та ніколи цього не зробить. Краще здохнути, ніж зрадити довіру свого сіроокого дива.

— А це ще як? — питає обережно.

Вимагає продовження. Бурштинові очі промовляють: розкажи мені все-все, я буду пильно дбати про твої таємниці. Хочеться шепотіти відверті зізнання, ткнувшись носом в пухнасте, смоляне волосся, але Ід терпить, тільки посміхається заохочувально.

— Батько якось був у Чорнограді. Зустрів там випадково жінку, схожу як дві краплі на ту, давно вже мертву. Це і була моя мати. Один, нині безвісти зниклий пан, збирався отримати темного мага у своє користування. Він взнав про нерозділене почуття князя і все підлаштував. Але не розрахував, що моє народження відобразиться на клановому артефакті. Гільдія Злодіїв допомогла Сігурду розшукати мене в метрополії всього за кілька днів. Такі от справи. Батьків довірений радник, я, добра частина союзів у столиці, все спадок Терріс.

— Чому ж вона не відгукнулася?

Він питає стурбовано, тягнеться до обличчя княжни. Обережно охоплює його долонями, вигинаючи пальці, аби не дай боги не зачепити гострими пазурами сатинову шкіру.

— Що? — доторк збиває Нію з пантелику.

Вона заполошно кліпає, дивиться на нього без тіні розуміння, але все одно якось відчайдушно захоплено, наче в'язне у меді зміїних очей.

— Як ця мертва принцеса дроу могла не відгукнутися на поклик? Не відповісти тим же? Мені здається для цього потрібно просто не мати серця. Чи річ у тому, що вона не монстр як я, а благородна пані?

— Ти не монстр Ід.

— Твоя магія вважає інакше, — посміхається він широко і щасливо, бо бути монстром в сотні раз краще ніж рабом. Бо її бажання бачити в ньому людину змушує Ідару відчувати себе чимось значно більшим. — То як думаєш, чому у батька твого не вийшло?

— М... — здається їй зараз важко зібрати думки.

Так приємно усвідомлювати, що його близькість бентежить завше холоднокровну дівчину аж настільки. Посмішка сама розквітає на устах.

— Може, тому що на той момент вона вже була закохана? А може справа дійсно в расі? Терріс була дуже сильним магом крові. Але це не зовсім темна стихія. Швидше нейтральна. Тож.... їх зв’язок вийшов слабшим за наш, у всякому випадку з її боку.

Не впитися в її губи поцілунком – випробування сили волі жорстокіше, ніж більшість покарань тітки. До болю і приниження він давно звик. А от стримувати себе зараз все складніше.

— А ти? Когось вже кохала? Які чоловіки тобі подобаються?

Ід звичайно хотів би почути, що їх перший поцілунок був першим для княжни та що межею її мрій є врятований байстрюк із незрозумілою магією і рабським артефактом на додачу. Але він надто добре розуміє справжнє положення речей. І все одно завмирає зі скам’янілою усмішкою, чекає відповідь.

— Хм... Уже не впевнена. Колись думала так, але тепер здається це буда якась бліда подоба.

— Ким він був?

— Сином батькового радника. Трохи старший за мене. Маг вогню. Рудий, шумний і страшенно живий. Здавалось пів палацу заповнені тільки ним одним. Повна моя протилежність у всьому. Нам було весело вдвох, тікали на узбережжя, збирали мушлі, рятувались від монстрів.

Слухати про минуле Нії було цікавим. Навіть попри інстинктивне бажання знайти та вбили невідомого поки хлопчину.

— І? Батько був проти?

Княжна легенько стисла плечима. Відсторонилась, зручніше сівши в кріслі. Ідару вклав голову на її коліна, розглядаючи обличчя з нового ракурсу.

— Не те що б. Але вважав це все не серйозним. Якось він запросив Хоука до себе і запропонував вибір, залишитись зі мною, без перспективи стати великим магом і науковцем, як він мріяв, або ж відправитись в імператорську Академію, обірвавши зі мною всі зв'язки. Пообіцяв гроші, підтримку і посаду в нашому столичному консульстві.

В голові Нії не звучав сум, лиш легке розчарування, старе і звичне, задавнене.

— Він обрав не тебе, — хитнув головою Ідару.

— Вірно, я сиділа в потайній кімнаті й слухала як Хоу уточнює умови, домовляється про щомісячне утримання коштом князівства, гарантії угоди. Розумний хлопчик. Але точно не той на кого я могла б покластись у будь-який час. Батько мав рацію щодо нього. Я помилялась. Більше таких помилок я не роблю.

Ідару намагався уявити почуття дівчини, котра спостерігала за зрадою свого першого кохання. Намагався і не міг. В голові вимальовувались якісь картинки, росло обурення, але не розуміння. Надо давно він сам існував у світі де зраджують усі. Це видавалось звичайною річчю.


З одного боку він був вдячний йолопу, котрий зробив самий хибний вибір у своєму житті. З іншого бажання знайти його і випатрати стало ще на дещицю сильнішим.


— Втім, усе це маячня,— надто вже життєрадісно струшує пухнастою голівкою Нія, схиляються трошки ближче до нього, відгинає вузький рукав на своєму зап'ясті, — Мене зараз цікавить ось ця річ. Браслет. Доки він існує твоя родина не заспокоїться. Думаю завтра ми навідаємось до одного поважного мага. Батько радив звертатись до нього, в разі якихось проблем тут. Він знається на артефактах. Я хочу позбутись цієї гидоти до двобою. Якщо твій кузен щось викине і все-таки мене здолає, він не повинен отримати владу над тобою. Тож, перестрахуємось.

Тонкі пальці погладжують кістяний браслет, а Ідару відчуває як усе всередині холоне. Позбутись від гидоти? Це вона про нього чи про прикрасу? І що значить Ейдан переможе?

Тихе, погрозливе сичання наповнили кімнату. Ід не зовсім розумів коли і як устиг згребти дівчину в обійми, загорнути поверх в кілька обертів перлиново-білогл, лискучого тіла. У нелюдській подобі інстинкти часом майже неможливо стримувати. Просто отямився уже в такому стані, зав'язавшись вузлом довкруг княжни.

—В-вибач, — вдихнув врешті він, дещо ослабивши хватку на тендітних плечах, — Не кажи так. З тобою нічого не станеться. Ніколи. Тепер у тебе є я. І я займусь клятим Ейданом. До моменту поєдинку він буде власної тіні боятись. Обіцяю. Підібратися б лишень ближче... але, може статись мої здібності після звільнення від тітчиних заборон теж зросли. Головне не ризикуй. І не залишай мене. Здається тепер навіть кілька годин без тебе схожі на тортури. Якщо це і є той зв'язок про котрий ти казала, він точно взаємний. Я тут ледь не збожеволів, доки ти ходила говорити з Загертом. Нот уже пропонував затягти мене в лабораторію в якості розради. Дивні у нього уявлення про співчуття, звісно.

Ідару шепотів, шипів, захлинався. Увесь спокій випарувався, мов туман над капищем. В перервах між фразами губи ніби самі знаходили самі звабливі ділянки блідої шкіри на обличчі та шиї княжни, аби торкнутись їх поцілунком. Клубок зі змієвого тіла відчував як прискорилося серцебиття та дихання впеленутої дівчини й від цього руки теж ставали сміливішими, а губи нарешті знайшли привідкриті спраглі уста, аби запечатати їх собою.

Відповісти Нії ніхто не дав.