13. Ідару

Він справді думав, що цього разу все буде інакше? Хіба ж не дурень? Недолуго сподівався, що отримавши у свої руки повну владу над ним, саме ця дівчина втримається, аби не скористатись вседозволеністю. Сам її навчив як використовувати браслет. Сам вклав у руки повідець від нашийника, котрий так чи інакше його колись задушить.

Пройде ще кілька днів і Нія накаже вклонятись їй при зустрічі.

Все залишиться на своїх місцях. Дівчина так легко та невимушено скористалась його підкореним станом.

Раб просто змінив володарку. От і усе.

Ідару вперто намагається оговтатись. Встає та іде вслід за княжою. Пропускає повз вуха репліки дроу, ігнорує суворі погляди орки.

Всередині - пусто. У роті - гірко. Змусь його зараз говорити - не спромігся б й слова видавити.

Вони вчотирьох спускаються на перший поверх, потім в підвал.

Тут усе тоне в напівтемряві. По кутам розганяють морок дроуські осяйні кристали. Світло їх холодне, синювато-біле. Зовсім не таке як у ельфійських рун на горі, у спальні, в котрій вони із Нією провели цю ніч.

Він справді сподівався на взаємність від цієї темної? Ідеалізував її? Вірив кожному слову, мов бовдур? Невже попередні роки промайнули дарма?

Приміщення в котре заводить його Нія - щось середнє між алхімічною лабораторією та дуже скромним житлом. Вузька койка в кутку та декілька скринь. Тільки це вказує на те, що господар лабораторії тут же і спить. Навіть у колишній камері Ідару в підвалинах Пташиного мису все було не настільки аскетично. За роки перебування у власності тітки він спромігся влаштувати там щось схоже на людське житло.

А от майстер отрути справжній аскет. Ледве не на голих дошках спить. Вузька койка схожа на казармену, нехай і застлана атласним простирадлом.

Нія йде до тих скринь, риється в них кілька митей, аби потім вкласти до його рук мішкуваті штани із синього шовку і простору білу сорочку, оздоблену павучими перлинами у горловини.

— Ось. Одягни, — просить княжна, на цей раз, поки, без наказу.

Але чи надовго? Що вона зробить, якщо він ослухається?

Ідару воліє не перевіряти. Натягує на себе чужу одежу. Дроу нижчий від нього, вужчий у плечах, тому речі сидять аби як, хоча й коштують доброго статку. Видно на своєму гардеробі цей дивакуватий вухань не економить, на відміну від власного комфорту.

— Ід? — Нія підходить ближче, питально зазирає у вічі.

Вперше з моменту знайомства Іду не хочеться відповідати на погляд, вдивлятись в її очі намагаючись впіймати емоції. Простіше дивитись під ноги, удавати, що надто зайнятий дрібними ґудзиками на горловині сорочки. Хоча пальці не слухаються. Виходить кепсько. Тіло після насильного оберту все ще кволе, м'язи дрібно судомить. Щось усередині з натугою встає на своє місце.

— Пробач. Мені шкода що тобі довелось обернутись. Але якби не вдалось повернути твою людську форму, увесь план дій полетів би шкереберть, — причину мовчання дівчина трактує по своєму, відводить убік його нервові руки, починає сама один за одним просовувати перлинові ґудзики у шовкові петельки. Повільно. Говорить дивлячись йому кудись в шию. — Зрозумій, якби тебе хтось побачив крилатим, розпочалось би справжнє полювання. Новий вид перевертнів! Ти не уявляєш, як багато охочих отримати тебе у свою владу знайдеться. І я ще можу якось суперечити рівним собі. Але імператору? Якщо він накаже тебе віддати? Якщо за тобою прийде Верховний жрець Ііле? Доки ми в столиці не можна показувати твою другу іпостась. Дуже тебе прошу. Це ризиковано. На жаль мій вплив тут не настільки великий як дома. Якщо діло дійде до відкритої сутички, нам буде скрутно. Можна було б, звісно, тебе вивезти потай, не змушуючи обертатись. Але ти точно готовий подорожувати в закритому контейнері для монстрів третього порядку?

Вона нервувала. Виправдовувалась. Пояснювала. Доки тонкі пальчики сковзали по його горлу. Майже невагомо торкались шкіри.

Нія намагалась його захистити. Знову. Доки він малював у своїй уяві яскраві картини ще одної круговерті інтриг і гидких наказів. Вона зважувала як приховати від зайвої цікавості Ідару та його таємниці. Була готова боротись за нього. А тепер відчувала себе винною за болючий оберт. Хоча що йому той біль? Краплиною більше, краплиною менше... Море дощем не переповниш. Ід, як бовдур, рівняв свою чорну квітку із непотребом, котрий досі стрічався на його шляху. Так і не спромігся побачити далі свого носа.

Напевно вона існує аби нагадати йому що таке сором.

— Вибач! — розчулено видихає він все повітря із легенів.

В слідкуючу мить обіймає дівчину, притискає до себе, так, що маленькі ступні відриваються від підлоги. Вона тихо охає, інстинктивно обхоплює його руками за шию у відповідь.

Добре. Йому зараз так добре, що тіло солодко ниє. Хочеться огорнути тендітну постать крилами, обплутати хвостом і колисати. Аби відчуття затишку було повним. Аби весь блюзнірський світ залишився там, за межею. Не торкався їх.

Ідару вже не вистачає свого справжнього, нового тіла. І того що відбувається між ними зараз - теж критично не вистачає. Обіймів замало. Вини не здатні передати ту вирву почуттів, котра клекоче у ньому, рвучись назовні.

А наважитись на більше несподівано важко.

Губи самі знаходять тріпотливу жилку на шиї княжни. Накривають поцілунком-печаттю, наче Ідару намагається вплести в її кров трішки себе. Не було б шкода, прокусив би шкіру. Бажання таке їдке, аж ікла ниють. Кортить ось зараз же відчути як піддається під натиском блідий сатин, як наповнюється солоним смаком рот.

— Все добре. Ти не зробила нічого поганого.

Шепіт стелиться вздовж яремної вени масним видихом. Аби не доєднати до нього ще і язик, доводиться стримуватись. Виходить кепсько. У вухах гуркоче каменепад. Чи то відлуння руйнації захисних мурів, котрі ховали останні крихти його людяності. Чи то відчайдушне серце тараном проламує ребра, і собі намагаючись відростити крила, як його власник нещодавно.

Дівча в його обіймах на мить зовсім заклякла. Навіть не дихає. Потім все-таки ворушиться. Обережно кладе долоню на потилицю Ідару й неквапливо гладить по голові, перебирає довге, шовкове волосся. Заспокоює.

— Все одно вибач. Я не зі зла. Батько казав, неприємні речі краще робити одразу. Так легше. Читала, перші оберти у перевертнів болісні. Думала, якщо не попереджати, все пройде легше. Але тебе он як скрутило... і мені шкода. Дуже.

— Знаю. Знаю...

Тепер знає. І відчуває себе бовдуром. Так легко знецінити все що між ними було. Зневіритись.

За спиною грюкнути двері. Руума дуже гучно пройшла до стіни, ігноруючи їх, наче лабораторія зовсім пуста.

Дроу подібні демонстративні жести були не притаманні. Він залишив орку чаклувати над стіною, сам прийнявся чимось дзенькотіти та хлюпати коло довгого стола. Алхімічне приладдя там стояло поряд із сувоями рукописного пергаменту, купками кристалів та пучками якоїсь трави.

Ідару пильно слідкував за їх переміщеннями палахкотючими бурштиновими очима.

От не могли ці двоє десь загубитись на пару годин?

Варто було відняти губи від прохолодної шийки впійманої в обійми княжни, і вона заворушилась, обережно запручалась, намагаючись повернути собі свободу. Відпускати її не хотілось. Але ставити дівчину в ніякове положення перед друзями останнє чого прагнув Іл. Тому дозволив зграбному тільцю сковзнути по своїх грудях, встати на ноги.

— Змий кров будь ласка, — дроу опинився за спиною у княжни, нечутно наче тінь.

Стояв із широкою срібною чашею в руках, в котрій блищала вода, і перекинутим через лікоть рушником.

Кров? Про яку ще кров йдеться?

Ідару закляк, швидким поглядом обшарив усю постать Нії, не знаходячи жодних ушкоджень.

Що йдеться про чорні плями на щоках, збагнув лише коли княжна почала мовчки вмиватись. То вона вчора плакала кров'ю? Чому тоді чорною?

Позаду них загуркотіла суцільна кам'яна плита, на котрій Руума, нарешті розплутала захисне закляття. Відкрились імпровізовані двері з крапчастого граніту. По той бік порогу їх чекала напівсферична печера, вкрита по стінах таким мереживом захисних рун і піктограмами ритуальних написів на оркській, що там, напевно, можна архімага вбити, а ніхто в місті не відчує.

Навряд чи печера існувала тут до появи нових мешканців. Опинившись всередині, Руума навіть плечі розправила по ширше, чи то від гордості за свою роботу, чи просто від близькості своєї стихії. Коли повз неї пройшов дроу, орка вимовила самими губами майже нечутне: “дякую”.

Всілись вони за звичайний дощатий стіл у кутку майже одночасно. Нія притягла з лабораторії четвертий стілець і одразу ж за нею кам'яні двері зачинились, відрізаючи їх від усього світу.

— Ну що, поговоримо відверто? — Інот зловісно вищирився.