11.Ніялла

“Руума знову розбила глечик для вмивання.”

Саме ця думка вихоплює її із солодкого, лагідного сну. Прокидатись зовсім не хочеться. Ніялла давно так гарно не спала. Але втовкмачена роками звичка приходити до тями та одягатись в експедиційні обладунки за п'ять хвилин спрацьовує несвідомо.

Різко сівши, Нія широко розплющує очі. З тієї ж самої миті усе іде шкереберть.


Поряд ніякої Рууми. Замість цього на неї дивиться бездоганно виточене, золотаво-біле обличчя. На вилицях і чолі вкрите блискітками дрібної луски. Жовтогарячі очі палають, мов примарні вогнища на капищі, прокраєні гострими вертикальними зіницями. Схоже Нія все-таки не прокинулась. Напрочуд яскраве і гарне видіння затамувавши погляд вдивляється у неї, мов чогось чекає.

А потім цей дивовижний Хтось заговорив. Голос в нього знайомий. З глибинними, гуркітливими переливами. Безколірне волосся довгими пасмами обрамлює обличчя, падає на перевиті бинтами груди. Вона пам'ятає які ці коси на доторк, бачила як учора Інот намотував білий панцир на торс чоловіка.

— Ідару?

Логічна здогадка. Хоча питань від цього менше не стає. Чому Ідару виглядає саме так - не пояснює.

Потім Нія помічає напівпрозоре щось, розтягнуте навкруги них, наче дорогоцінна, оздоблена лусочками кришталю тканина. І росте каркас, на котрому тримається дивне шатро з плечей Іда.

— Роги Ілітріс... — ошелешено шепоче дівчина.

Відчуття чуда накочує хвилею. Ніялла не вірить своїм очам і руки самі тягнуться до крил, що стали їм прихистком. Шкірясті перетинки на доторк гарячі. Їх вкривають гладкі, напівпрозорі лусочки. Грають райдужним сяйвом під пальцями. Переливаються, мов дрібні перли. Крила прорізають тонкі кістки. На світлі ці ребра жорсткості здаються відлитими з золота і видніються під плоттю дуже явно.

Ідару сидить непорушно. Його плечі вивернуті під кутом, який недоступний жодній людині. Грудна клітка роздалась в шир. Тепер до неї кріпиться значно більше м'язів. Усі вони потрібні аби ворушити крилами.

Провівши по мембрані натягнутої шкіри розкритою долонею, Нія обережно торкається плечей перевертня.

— Тобі не боляче? Не важко так сидіти? Коли це сталося? Ти знав, що здатен на оберт? Хто ти узагалі такий?

Варто було засипати знайду питаннями, як він ожив. Обличчя подалось вперед, так, що на шиї поступили косі м'язи, натягуючись канатами. Аби не стукнутись лобом із чоловіком, Ніялла повільно відсторонилася. За спину її підтримувало щось, і це щось стало наступним відкриттям.

Дівчина глянула униз. Не зовсім ввічливо з її боку. Та про яку ввічливість і норми поведінки можна говорити, коли відбувається подібна дивовижа? Нія виявила, що сидить не аби на чому, а на тілі змія. Воно починалось в Ідару нижче поясу й звивистими кільцями огортало їх.

— Ох, трясця твоїй матері! — прошепотіла Нія, — Це твоє?

— Сам у шоку.

Ідару посміхався. Шокованим він не виглядав. Швидше задоволеним.

Склепіння із крил над їх головами ворухнулося, розійшлось навпіл, дозволяючи Нії побачити ошатно вмебльовану спальню. Велике ліжко, підлогу довкруги нього та більшу частину чималої кімнати займав зміїний хвіст. Білий, лускатий, перлиново-переливчастий, він постійно ворушився, наче нервував окремо від свого володаря.

— Мені не боляче. Взагалі. Думаю бинти можна зняти, вони добряче тиснуть. Я начеб-то трохи виріс за ніч, — довірливо заговорив Ідару.

Тим часом гострий кінчик його хвоста підповз ближче до княжни й слухняно вклався до її долонь.

Гнучка кінцівка плуталась у пальцях, переповзала на вільний від браслета зап'ясток, огортала його в декілька кілець. Згодом відпускала, аби знов почати все по новому колу. Ця метушня добряче відволікала від конструктивного мислення, але попри це Ніялла не могла припинити погладжувати та гратись зі зміїним хвостом, як не вдається не погладити кішку, що вже вклалась на твої коліна. Хочеш не хочеш, а руки тягнуться до м'якого хутра.

Що правда, тактильною Ідару не дуже то нагадував кота. У рептилій хутра не передбачено природою. За те луска була гладкою і гарячою. А в поведінці ні-ні та й проковзувало щось котяче. Чи, може, просто хиже, притаманне усім перевертням тою чи іншою мірою.

Він же перевертень? Чи ні?

— Так, давай знімім з тебе пов'язки, та розкажи як усе сталось. Повністю тваринну форму ти прийняти можеш?


Хвіст все-таки прийшлось облишити. Ніялла швидко знайшла місце де Інот закріпив бинт. Воно було під лівою пахвою щасливого пацієнта. Розплутавши вузол, дівчина почала помалу розпускати багатошаровий панцир. Ідару для цього підняв напівзігнуті крила повище, човгаючи тепер їх згинами по стелі.

— Гадки не маю. Прокинувся, спробував прикрити тебе від світла і в наступну мить став ось таким, — абсолютно безтурботно проуркотів Ідару, без тіні смутку запускаючи кігті-кинджали, котрими вінчались його крила, в ліпнину на стелі. — Це у мене вперше. Сам не знав, що так можу.

Він усміхався. Вродливий, наче більш вдалий син імператора. Так, юний спадкоємець, котрого Ніялла бачила лиш мимохідь на церемонії відкриття оглядин, бездоганністю рис чимось нагадував Ідару. Але принц був надто ельфом. Світлим, як усі благословенні дітки Ііле. Йому бракувало хижої грації та осяйного шарму змієкрилого пана, на колінах котрого сиділа Ніялла.

Адже те, на чому вона сиділа, це коліна? Ні?

Власне, якщо хвіст, то продовження хребта, то куди ділись нижні кінцівки? Зникли? Злились зі зміїним тілом?

— Думаю мене навряд чи можна вважати перевертнем. У Захищеному світі немає крилатих рептилій,— продовжував неквапом говорити Ід, доки руки Нії розгортали кокон із просоченого цілющим зіллям бинта. — Тітка говорила, моїм батьком був викликаний нею монстр, котрий спокусив матір. Ніколи цьому не вірив насправді. Так у мене дивна магія, і ці кляті кайдани. Але хто зна з ким там змішували кров попередні покоління Майнгольців? А створити артефакт, який сковує волю мага не те щоб зовсім неможливо. Так, досі нікому не вдавалось, але мій рід завжди був схильний до експериментів на грані фолу.


— Батько монстр... це ж треба! — повторює пошепки Нія.

Відкриття ставить на місце деякі шестерні у голові княжни, думки набирають обертів.

— Тоді зрозуміло чого я відчула твій поклик. Дома декілька разів мене тягло не до Захисних хребтів, на місце прориву монстрів, а в Чорноград, в лабораторії надто вже винахідливих магів призову, котрі викликали щось, над чим не змогли втримати владу. Але настільки людиноподібний монстр? Такі бувають? Він зміг спокусити аристократку? Одже мав другу, людську іпостась як і ти? Чи використав якісь чари? - лише озвучивши все, що спало на думку, Ніялла збагнула наскільки образливі речі говорить.

Адже це його батьки. Монстри, не монстри, діло десяте. В голосі Ідару не чулося ненависті або зневаги, коли він про них говорив. На відміну від митей, коли мова заходила про тітку.

Схаменулась, Нія облишила майже зняту пов'язку. Притисла долоні до грудей крилатого, наче намагалась прикрити його серце від можливих болючих уколів, завданих її ж словами.

— Ох, пробач, я не те мала на увазі. Певна, твої батьки були чудовими та мали гарні стосунки. Просто усе це так дивно. Я намагаюсь знайти логічні пояснення, а натомість говорю неприпустимі речі.

Угорі над ними зашурхотіли крила. Ідару знов вивернув плечі, напрочуд рухомі, аби схрестити велетенські шкірясті кінцівки за спиною Нії. Чи то підтримуючи, чи то відсікаючи шлях до втечі.

— Усе добре моя пані, — змій майже муркотів, — Ти можеш говорити все, що вважаєш за потрібне поруч зі мною. З того, що я взнав уже дорослим, розпитуючи слуг і очевидців, мій батько виглядав цілком звично. Кажуть я на нього схожий. Саме тому не вірив у розповіді тітки про виклик монстра першого рівня, із котрим вона уклала контракт. Та якась частка правди в її розповіді, очевидно, була. Адже я он як виглядаю зараз. А отже і татко був не те щоб звичайним чоловіком.

Дивлячись на те як Ідару схиляє голову ледь убік, так що безбарвне, прозоро-біле волосся падає на золотооке обличчя, Ніяла мимохідь відмітила: якщо батечко цього чуда виглядав хоч на третину так само облесно, не дивно що поважна Гіята Майнгольц на такого красеня повелась. Дивно, що результат цих стосунків потрапив у рабство до тітки. По всьому виходило - батків Ідару уже немає серед живих.

Їй варто було краще вивчати історію родів Серединних земель. Може знала б щось більше, аніж те, що резиденція Майнгольців знаходиться на узбережжі північніше столиці, й зветься Пташиний Мис.

Втім, все що потрібно знати, роздобуде Інот. А Руума в деталях прорахує як узяти родове гніздо Майнгольців приступом. Абсолютно зайва річ, при умові, що у них із собою жменька людей, а всі більш-менш годящі війська знаходяться далеко на півдні. Але подрузі подобається знати слабкі місця чужої оборони. Іноту подобається трясти своїми зв'язками у Метрополії. А Ніялла просто дозволяє своїм найближчим товаришам робити те, що в них добре виходить, прикриваючи їх від будь-яких нападок з боку аристократії.

І ось у їх тісному світі з'явилось нове обличчя.

Напрочуд гарне обличчя. Його не псували навіть зміїні очі, та гора складнощів, котра уже маячила на горизонті.

З рештою, він не просив порятунку. Ніялла сама вирішила втрутитись. Взяла на себе відповідальність за істоту, котрій по житті діставались тільки кепські квитки й погані попутники. “Взявши ношу, не кажи що не здружиш. Неси до останнього.” Так казав батько. А князь Сіурд розумівся на тяжких ношах. Він більше сторіччя вправно керував самими небезпечними та суворими землями Захищеного світу. Тримав у покорі єдиний існуючий клан темних магів. Балансував на межі війни між степовими й лісовими вовками, стримуючи їх від сутички лиш дивом та дуже ввічливими погрозами. Навіть з Ордою порозумівся, наскільки це можливо. В очах Ніялли батько був взірцем, до котрого належить тягнутись. Саме тому змієкрилий чоловік поряд ввижався не джерелом проблем, а уособленням правильних вчинків

Зрештою Сіурд теж постійно прихищав на своїх землях тих, хто не міг знайти більш ніде домівку. Вигнанців дроу, котрі втікали з Підгірного царства величних мітресс, перевертнів одинаків. Цілі зграї степових вовків, котрі не вжились в Східному князівстві. Так, на подібні вчинки Сіурда штовхало не стільки добре серце, як бажання збільшити населення князівства. Мало хто був ладен жити у постійній загрозі нападу, готовим до атак почвар, в стані перманентної війни, котру ніколи не виграти й не завершити, скільки б чудовиськ вони не убили. Бо з-за межі Захищеного світу завжди приповзуть іще.

Але яка різниця, що рухає тобою, коли вчинки призводять до добра? Південний фронтир обожнював свого володаря. Ніялла щиро сподівалась колись домогтись такої ж відданості.

— Нія? Я тебе чимось засмутив?

Голос Ідару вивів княжну із задуми. Вона стрепенулась, прибравши долоні від центру грудей чоловіка, наче обпеклась. Виявилось вони так просиділи добрих кілька хвилин непорушно, доки вона ганяла в голові відсторонені роздуми.

Різко випрямивши спину, під котру одразу ж підлаштувався теплий бік зміїного хвоста, княжна кивнула розтріпаною головою на двері спальні.

— Ні, звичайно ні. Просто замислилась. Нам слід спуститись униз. Обговорити новини із моїми друзями.

У відповідь на доволі чіткий план дій, Ідару розгорнув петлі свого зміїного тіла. Обвивши Нію за талію, підійняв над ліжком, аби згодом обережно поставити простоніж на підлогу.

Тільки зараз Ніялла звернула увагу на одну маленьку деталь - сонце за вікном сяяло вже дуже високо, щедро сліплячи променями крізь стрільчасті шибки вікон.

— Трясця монстровій мамці! Вже так пізно! Сподіваюсь Ру переказала учора Ноту все, що відбулось, а він встиг зранку навідатись до судді.

Вона зовсім забула про час. Дивно, насправді. Зазвичай княжна прокидалась у потрібну годину коли б не лягла до ліжка, виконувала всі обіцянки й жила за жорстким, чітко розпланованим графіком. А тут просто випала з реальності до самого обіду. Видно приколисана крилатим змієм, не інакше.

— Пішли! — впевнено командує вона, і прямує до дверей.

Піти не вийшло.

Виявилось, Ідару просто не протискується у дверний отвір. Крила не складались достатньо щільно, аби ввійти у прямокутник, розрахованний на людину. Змій нагинався, припадав на лускатий живіт, та все марно. Величезні крила то впирались ліктями в укіс, то шкребли пазурями по стели.

— Так, зрозуміло. Припини, будь ласка, — Втомлено видала Нія, поспостерігавши за муками Ідару кілька хвилин. — Ти можеш знову обернутись на людину? Чи це все назавжди? Якщо так, не страшно. Покличу Ру із сокирою, вона все владнає.

— Як саме? — блідий від природи Ідару, неочікувано на цих словах іще більше зблід.


Ніяллі знадобилось трохи часу, аби збагнути в чому причина. Очевидно дивний перевертень вирішив - сокира буде застосована до його крил, а не до клятих дверей чи вікна.

Як він жив увесь цей час, що подібні думки так легко народжуються в голові? Обрубати крила, аби не псувати двері? Поставити на одні шальки терезів частину себе і кляту деталь інтер'єру?

— Дуже просто. Руума любить виламувати двері. Хлібом не годуй, дай щось розтрощити. Так що тут буде настільки широкий проєм, наскільки нам потрібно.

Княжна посміхалась, лагідно і дещо сумно. Дивилась на чоловіка за порогом, котрий нервово перешарпував крилами. Вигляд Ідару мав винуватий. Те що між ними встала така звична річ, як двері, перевертня обурювало. Він бажав пройти слідом за Ніяллою, але не міг.

— Добре. Заспокойся. Спробуй згадати свої відчуття у мить першого оберту.

Говорила вона спокійно і впевнено, хоча насправді про тонкощі зміни іпостасей у перевертнів знала лише з книжок. В Скляних Скелях в гарнізоні було декілька печерних ведмедів, улани з клану “Чорного місяця”, добра сотня степових вовків. Але усе то - дорослі чоловіки й жінки, котрим обертатись легко, як дихати. Молодняк, який ще не опанував свою тваринну іпостась повністю, просто не випускають з-під нагляду старші товариші. Та й чи може Ідару рахуватись перевертнем? Ця його форма проміжна? Остаточна? З таким батьком може виявитись, якраз монстроподібне тіло - справжнє. А людська подоба - лише маскування, аби вижити у світі людей. Чи спадок матері. Все-таки кров у нього змішана.

Ід врешті заперечно мотнув головою. Біле волосся вдарило по щоках, видаючи напругу і розгубленість чоловіка. Віг певне не очікував подібних ускладнень.

— Не виходить. Не можу! — зло просичав змій, блимаючи на Нію очима з розжареного золота.

— Нічого. Не біда. У батька знаєш, кавалерійськими сотнями керує один з уланів. Він в рейді отримав травму хребта, і втратив можливість обертатись на людину повністю. Максимум до половини. Так нічого. Звели пологий пандус до зали радників, аби цьому парнокопитному пану не довелось мучитись зі сходами, та й усе. А чим трьохметровий кентавр у бою краще за звичайного, нехай і майстерного, воїна, пояснювати, думаю не потрібно. Це я до того, що частково антропоморфний вигляд, то не вирок. Щось придумаємо.

“Правда уваги такий вигляд приверне більше ніж потрібно. І охочих отримати у свої руки дивовижу буде вдосталь. Грець із ними, з іншими аристократами, тут Ніялла зможе посперечатись на рівних і відстояти Ідару. Але якщо віддати небачену досі істоту накаже імператор, протиставити йому буде нічого. А одже, єдиний вихід - тримати особливості пана Майнгольца в таємниці весь час перебування на оглядинах. Ну або втікати зі столиці от прямо зараз, запакувавши змієкрилого так, аби ніхто не розгледів. У скриню? Не влізе. Радше потрібен захищений контейнер, в котрому перевозять монстрів на півдні для дослідів. В метрополії такі теж повинні бути...” - думки Нії спритно обертали ситуацію і так і сяк. Трохи не вистачало голосів Рууми й Інота поруч. За роки навчання, княжна звикла отримувати слушні поради від своїх найближчих друзів.

— У вас там, напевно, дуже гарно, на тому таємничому півдні.

Зараз же лунав тільки голос Ідару. Шурхотливий, глибокий, він чіпляв щось усередині, змушував дослухатись.

— Гарно. Особливо коли навали монстрів з-за Захисних хребтів відбуваються не дуже часто. Тобі сподобається.

Дивлячись на те, як Ід всівся на кільця власного хвоста і з тугою дивиться на неї через поріг, вся ситуація почала здаватись якоюсь надто символічною. Наче крок за межі клятої спальні важить більше, ніж просто вирішення нагальної потреби спуститись у захищену кімнату для нарад та обговорити із рештою дивні новини.

— Так, добре. Відштовхуймось від того, що людська іпостась у тебе все-таки є. Чому оберт стався в такому дорослому віці? Як ти уникав його стільки років?

— Думаю все через те, що ти зняла заборони учора. Мої здібності тримали у вузді. Існувало безліч правил коли й що я можу робити, а коли повинен запирати себе у камері в підвалі родового маєтку та чекати подальших забаганок господині.


— Ловчий мені свідок, твою родину варто усіх до єдиного здати верховному судді.

Говорити через поріг було дивно, але піднята тема настільки обурювала Нію, що усякі несуттєві деталі вже не грали ролі.

— Це зайве. Надто багато шуму підніметься. Та й якщо я розкрию рота, буде зачеплено інтереси й брудні таємниці надто великої кількості впливових людей. Не варто ворушити зміїне кубло. На справді ти й так наразила себе на небезпеку, зв'язавшись зі мною.

Змій говорив спокійно, навіть дещо повчально, наче Ніялла сама не розуміла в яке болото влізла. З такого не виходять чистими. Питання лиш в тому, чим вона готова жертвувати, заради поставлених цілей. І поки що врятований перевертень в тому списку не значився.

— Гаразд. Твою родину і її справи ми обговоримо потім. Зараз про нагальне, — Нія відвернула рукав, оголивши зап'ясток із кістяним браслетом. — Наказую тобі прийняти людську подобу.

Долоня лягла на артефакт, під пальцями пробігли білі іскри.

Ілару вигнуло дугою, зав'язуючи велетенське зміїне тіло в вузли. Судомно вдарили крила, викреслюючи зі стін коло дверей уламки деревинних панелей. І в наступну мить на підлозі уже сидів чоловік. В одному спідньому, жадібно хапаючи ротом повітря.

— Ідару! — зойкнула Нія, й підбігла до нього, нервово вхопила за плечі, схилившись над згорбленою постаттю, — Ти в порядку?

— Так.

Голос звучав надтріснуто і глухо. Звучав він так, наче все було зовсім не в порядку.

Та подальші питання обірвав тупіт ніг по сходах.

— Княжна? Щось сталося? Ти кричала.

В кімнату вбігли Нот та Руума. Орка з парою коротких мечів у руках. Дроу - оманливо беззбройний, одягнений так пишно, наче збирався на зустріч до самого імператора.

— Ні, ні, все добре.

Поквапом заспокоїла друзів Нія.

— У нас новини. Пішли поговоримо. І Нот, підкинь щось Іду з одежі.