10. Ідару

Чому?

Його тягне по сходах клята орка. Наче куль із лайном. Проштрикни шилом бік – під ноги посиплеться усілякий непотріб. І тендітна пані у срібній сукні, в короні з чорного бурштину, дивиться на це все. Бачить його таким. Чому не вистачило сил дійти до кінця? Це принизливо. Відчувати сором для Ідару настільки внове, що за декілька митей стає майже страшно.

А потім чорна квітка збирає його волосся долонями, обережно притримує, аби не заважало, не налипало до сирих ран на обличчі й на власний сором стає цілком байдуже.

Цей шлях від глухого розпачу до окриленого тріпотінням невидимих пір'їн у нутрощах щастя, пролітає за один сиплий подих, та забирає в Ідару останні крихти сил.

Він ледве животіє. Чіпляється тремтячими пальцями за спину ніялиної охоронниці. Чіпляється за прекрасне дівоче обличчя в мереживі чорних патьоків розфокусованим поглядом. Десь на периферії тихо лаються його носійка і багряноокий дроу.

Ці двоє - коханці? Звучать так, наче давно випробували один на одному всі пози та збочення, й вилюблювати мізки - остання забаганка, котра їм залишилась.

Марне. Все тоне у пурпурових сутінках, коли його плечі торкаються м’якої постелі. Десь поряд лунає впізнаваний, чистий голос Ніялли із ледь помітними владними нотками. Ножиці човгають по свіжих ранах, розтинають його одежу на криваві лоскути. Ідару намагається тримати очі розплющеними. Бачить над собою вузьке сірошкіре обличчя з гострими вилицями. Дроу кривить жорсткі губи, методично робить свою справу. В його тонких, хижих рисах, у гордовитому вигині сріблястих брів проступає щось знайоме, щось упізнаване, наче Ід дивиться в дзеркало.

Над ним працює колишній раб? Колишній кат? Колишня шльондра?

Усе разом?

Плювати.

Свідомість плавиться і тече. Фокус уваги згортається петлею довкола крижаної долоньки княжни та ритмічно пульсує, то прояснюючись, то гаснучи. Коли Нія торкається його розпеченої голови, стає на кілька митей легше. А потім усе тоне у глевкому мороці.

Ідару слухняно п’є, що дають. Нехай воно гидота рідкісна. Обпікає горло до самого шлунку. Та й там у ньому, здається, пропалює дірку наскрізь. Але це не важливо. Триматись за реальність доводиться пазурами. Ловити слова і доторки Ніялли. Балансувати, мов на натягнутому канаті із зав’язаними очима. Як винагорода - потім можна сліпо торкатись Нії, коли її прохолодні долоні тягнуть угору, примушуючи сісти.

Навіщо?

Та яка різниця?

Йому більше не боляче. І втративши звичний якір, свідомість все намагається за будь-якої нагоди потухнути, урвати собі відпочину. Ідару уже майже відключився, коли рух поряд висмикнув його на саму межу між сном і притомністю.

— Не залишай мене!

Здається він майже кричить. Але насправді ледве шепоче, чіпляючись за долоню Нії з упертістю одержимого. Всередині дзвенить фанатична впевненість, якщо княжна не піде, якщо не покине його, значить це відчуття чогось особливого, справжнього, гострого, що народжується та вмирає усередині нього від кожного обережного доторку фаянсових пальчиків – не само омана, не маячня розхитаного глузду, готового від любого поштовху таки провалились у безодню божевілля. Все це – сама доля. Його останній шанс бути людиною. Вирватись зі свого власного пекла. Відмежувати те що він робив, що із ним робили й себе справжнього.

Справжнього?

А хто він?

Думка гасне, коли голоси над ним стихають, а княжна все-таки зостається в темній спальні, поруч. Світло ледь животіє по кутах, на морених дерев'яних панелях, котрим років більше ніж їм усім разом узятим.

— Попий. Тебе певно мучить спрага.

Говорить чорна квітка. Цього разу замість зілля підносить до його губ склянку води. Ідару ковтає жадібно, ледве фокусуючи погляд на її лиці.

Стає справді трохи легше.

На подушку голова падає, наче кам'яна брила. Не підняти. Вуха конопатить низьким дзижчанням. Наче під кістяним склепінням черепа в Ідару завівся цілий рій скажених, багряно-чорних бджіл.

Від вогкої ряднини на чолі хочеться посміхатись. Холодні цівки збігають по скронях, губляться у волоссі.

— Дякую...

Говорити легше. Смак трунку, їдкого, полинного, з нотками сажі та гнилого м’яса, змиває з язика. Цілюще зілля на смак гидке, мов усі стічні води світу. Ідару дякує, за воду, за порятунок, за цю ніч і присутність Ніялли у ній.

Мозок хворобливо колапсує, як Ідару не намагається опиратись. Сил для цього більше не залишилось. Темрява навалюється, огортає. Тепер у темряви є голос, ім'я і турботливі, прохолодні руки.

Вона завжди була його прихистком, співучасницею. А тепер персоніфікований, витончений морок став справжнім порятунком. Ключем від його кайданів.

Це була сама щаслива ніч у житті Ідару, за всі прийдешні роки.

Спати він звик чутко. Вловлювати найменші коливання поряд. Просто ніколи не був у безпеці настільки, аби дозволити собі ні про що не турбуючись.

Тому навіть обпоєний дорогоцінною Срібною водою Ід прокидається часто. Ніч розбита на уламки абсолютної пустоти без сновидінь, відмежовані короткими митями притомності. В кожній із них він встигає побачити Нію. Вона то змінює вогку ряднину у нього на чолі, то підтягує ближче різне крісло із ніжками у формі лев'ячих лап. Поїть його бридким варивом, коли Ідару десь під ранок починає захлинатись кашлем.

Час сплинає.

Вона поряд.

Врешті Ід приходить у себе від ледве чутного шурхотіння під боком. За вікнами ранок. Медові, стрілчасті промені ллються крізь вікно, як солодкий чай. Впираються вістрями в пишно оздоблене ліжко. І в них двох.

Ніялла морщить носика, хмуриться уві сні, намагаючись сховатись від світла в тіні Ідару. Вона згорнулась в тендітну грудку, якимось дивним чином балансуючи між присунутим до ліжка кріслом і м’якою постіллю. Наполовину сидить, наполовину лежить. Втомлена, білошкіра, з високим, благородним чолом, на котрому не залишилось ні сліду від чорних шпичаків. Учора вони проростати на очах в Ідару. А сьогодні розтанули.

Зчезли за ніч?

Темні маги такі дивні. Їх мало. Усі як один живуть на півдні і рідко його покидають.

Чого Нія залишила дім? Що забула на імператорських оглядинах, котрі більше нагадують торги, або хитру гру на виживання, ніж щось пристойне.

Він усе з'ясує. Потім. Коли прийде час запитань і відповідей.

Зараз же Ідару повільно втягує у груди повні легені повітря. Тихо-тихо, аби не потривожити Нію. На диво ребра більше не турбують. Ід відчуває себе цілком здоровим і повним сил, що саме по собі дивно. Так швидко після травм він іще ні разу не відновлювався. От тільки причини раптового одужання цікавлять мало. Певно вчорашній дроу дійсно знає свою справу. Підручний Нії досить схожий на чоловіка, котрий звик доводити свої навички до маніакальної майстерності. Але ляд із ним. Зараз Ідару бентежив не Інот, а його господиня, що зворушливо вмостилась під боком, шукаючи захисту від надокучливого світла. Чорна квітка, котра не любить сонце. Її хотілось притягти ближче, огорнути собою, сховати від ранку, котрий прийшов надто рано.

Піднявши руку, Ідару спробував прикрити тінню від неї обличчя княжни.

Цей рух озвався у хребті гострою, прострілюючою судомою. Попри бажання залишатись нерухомим, тихим і мовчазним, чоловік вигнувся дугою на постелі. Завмер так, торкаючись простирадла лише потилицею та п’ятами. Зціпивши щелепи до болю в зубах і білих плям перед очима, Ідару спершу закляк. Потум тіло викрутило серією судом.

За мить, все минуло.

Ідару віднайшов себе сидячим на ліжку, полегшено, з сичанням крізь зуби зітхнув. Але те полегшення було коротким. Від усвідомлення, що знаходиться в дивному, шкірястому коконі усередині усе заклякло від холоду. Навкруг були напівпрозорі мембрани, вкриті гладкою, блискучою лускою. Вони здавались живими, навіть щось схоже на кровоносні судини зміїлось в товщі. Світло проходило крізь стінки укриття, переломлювалось на фасеткових лусочках та дробилось на райдужні бліки.

Спроба доторкнутись до дивного чогось наразилась на фіаско. В Ідару більше не було рук. Те, що від них залишилось, десь угорі, над його головою, міцно стискало по три костисті пальці у замок. Там його кінцівки торкались один одного, вінчаючи кокон із перетинчастих, лускатих крил.

Паніка вибухнула всього на мить. Рівно стільки Ідару знадобилось, аби прислухатись до себе, свого нового тіла і його тактильних відчуттів та збагнути - в нього на колінах сонно ворушитися Нія. Обіймає, вмощується зручніше, притираючись усім тілом до нього.

Робити це дівчині було зручно. Бо те що раніше було ногами Ідару, згорнулось в декілька кілець довкруг неї. Кінчик хвоста нервово повзав по її гомілці, обвивши ступню та щиколотку. Тепер княжна повністью лежала на ліжку. Отримавши можливість влягтись як слід, тихо сопла, надолужуючи безсонну ніч.

Ідару завмер. Ошелешено мовчав, затамувавши подих. Навіть серце, здавалось, притихло у грудях. Зробило вимушену перерву, доки його власник усвідомлював свою метаморфозу. Прислухався до нового тіла. Та насолоджувався близькістью Нії. Відчувати на доторк майже все ліжко та частину підлоги довкола було дивно. Відсутність рук лякала. Але від тяжкості зграбного дівочого тіла, котре вклалось впритул до нього, всередині народжувалось тріпотливе, лоскітне тепло.

В скронях гуркотів пульс.

Ідару намагався осмислити ситуацію. Він змінився. Став... кимось. Але чому саме зараз? Через що?

Нія? Справа в ній? Чи це вчорашнє зілля? Маячня. Яка б не була виняткова темна княжна, зустріч із кимось не може змінити природу істоти. А якби Інот умів варити зілля, що перетворює людей на щось таке от химерне, він би давно був у свиті імператора, а не якоїсь маленької, милої квіточки.

Тоді що?

Браслет. Залишається лише це. Кайдани змінили власника. А разом із ними Ідару перейшов у руки княжни. Вчора Ніялла зняла з нього всі обмеження. Дала свободу.

Одже, все це було в єдиному сині Гіати Майнгольц з самого початку, з народження. Просто кайдани на нього одягли в три рочки. Усіх заборон і наказів, котрі давала на самих початках тітка він просто не пам'ятав. За те тіло пам'ятало.

Це пояснює і його регенерацію, і здібності й деякі слова тітки.

Дихати доводилось глибоко і повільно.

Заспокоїтись.

Часу для власних думок та самопізнання буде вдосталь. Він більше не забавка у руках Біати. Ще вчора Ідару не мислив навіть надії на звільнення, на життя поза своїм звичним колом бруду, крові та страждань. А зараз до його хвоста горнеться спляча княжна, обіймаючи обома руками звивисте, перлиново-біле тіло.

Тіамарова безодня! У нього хвіст!

Довжелезний, зміїний і гнучкий. Він ворушиться, обережно розгортає крайні кільця, що лежать на підлозі. Для цього доводиться відпустити ногу Нії. Шкода. Але цікавість бере гору. Рухливий, тонкий кінчик досліджує на доторк виті ніжки їх ложа, килим і мозаїку на підлозі. Нічого цього Ідару не бачить, схований у коконі з власних крил. Але перед очима вимальовується чітка картинка.

Це триває довго. Світло змінює кут, під котрим впирається у перетинки його крил. Це теж відчувається напрочуд яскраво.

А потім Ідару лізе, з якоїсь напасті, хвостом на столик коло ліжка, чіпляє там склянку, здригнувшись всім тілом, чує дзенькіт розбитого скла.

Огорнута його тілом Нія розплющує очі й рвучко сідає. Мов солдат по команді.

Мовчання.

Вони довго дивляться один на одного однаково круглими від подиву очима.

Ідару затамовує подих, очікує на реакцію.

Ніялла ошелешено моргає. І очі у неї зовсім не чорні. При процідженому через кокон з його крил денному світлі, розширені від здивування очиська Нії сизі, мов загартована сталь.

— Це я, Нія. Не бійся. Все добре.

Все-таки першим не витерпів Ід, коли їх затяжне мовчання стало надто нагадувати тортури.