9. Ніялла

— Пий! — Інот підсовує під ніс пацієнту філігранний флакон.

Кілька митей Нія спостерігає за тим, як чоловік недовірливо кривить опухле лице, нюхає запропоноване зілля.

Вагається.

— Ідару. Будь ласка.

Княжна обходить ліжко, з іншого боку, аби не заважати дроу. Там забирається на постіль з ногами. Все це задля можливості, відібрати у Інота флакон, та, притримавши голову Ідару долонею, піднести зілля до його губ.

— Пий. Воно безпечне.

І він п'є. Видно як на шиї рвучко рухається кадик, коли поранений ковтає гірке вариво. Навіть не спитав для чого та густа бридота. Випиває усе не зводячи з княжни розжарено-жовтих очей.

За цей час Інот устиг вже зтягти з пацієнта взуття і штани. Масивне, довге тіло залишилось тільки у спідньому. Одна нога нижче коліна у нього зовсім синя, аж чорна. Ступня на ній опухла.

Як Ідару примудрятися ходити?

— Гарно його обробили, — незворушно коментує Інот. — Перевертні? Рани на торсі від кігтів. А ось ця вм’ятина на нозі... Хм... Кийок? Обковані металом черевики? Варвари.

Рівний, безпристрасний голос ллється чистим кришталем. Доки руки майстра навпомацки витягують із саквояжа склянки, банки та згортки бинтів.

— Доторки відчуваєш? Скажеш коли перестанеш. Тоді займемось твоїми пальцями.

Нія сидить на краю ліжка підібравши під себе коліна. Її долоня так і залишилась під потилицею Ідару. За мить чоловік повернув голову, притиснувши руку скронею. Заплющив очі. Чи то не бажаючи бачити що із ним робить дроу, чи просто намагаючись втримати прохолодні пальці там де вони знаходились. В цьому мовчазному жесті було стільки чогось по дитячому щирого, що Ніалла не наважилась не те що йому суперечити, ба, навіть ворушитись. Так і сиділа, розгублено споглядаючи зранене чоловіче тіло. Стараннями Інота рани та садна поступово очищалися від кірки крові, вкривались масними плямами мазей та різнобарвним припорохом ароматних субстратів.

— Підіймем його. Треба накласти бинти на ребра.

Інот, діловий і зібраний. Наче у спальні батька, зашиваючи черговий слід хижої пащі або пазурів. На пам'яті Нії дроу був єдиним, кого князь до себе підпускав із лікарським приладдям, після не самих вдалих рейдів. Сіурд завше говорив: той хто може вилікувати будь-що, вбити теж може будь-кого. Наче це дві тісно взаємопов’язані речі. Навряд чи така приказка стосувалась іще когось окрім Інота. За те от він був якраз тим винятком, котрий лічить і калічить однаково майстерно. Можливо навіть з однаковим задоволенням і виразом обличчя.

Нія ніколи не бачила як дроу працює зі злочинцями в катівнях Скляних скель. Знала тільки, в результаті кожен відповідав на усі запитання, і за всі свої злочини теж відповідав.

— Ід? Сядь будь ласка.

Вона все-таки витягла свою руку з-під гарячої, мов пательня щоки. Коли тільки устиг вкластися саме так? Виявилось варто відволіктись на дії Інота, як його пацієнт тихенько підібрався ближче, вклався майже впритул до її колін. Нагородою за відібрану у нього долоню, Нія отримала розфокусований, повний розпачу погляд. Ідару повільно кліпав, наче щойно прокинувся і не може збагнути, що коїться. Очевидно сили майже повністю залишили бідолаху.

— Підведись, — вона терпляче повторює. Потім тягне чоловіка за плече на себе, примушуючи сісти.

Навряд чи Ідару вже розуміє, що від нього хочуть і навіщо. Золото його очей затягнуло млосною завісою. Спухле, спотворене синцями обличчя кривиться від болю. Але він все-таки сідає, привалюючись чолом до її плеча.

— Здається Срібна вода подіяла, — це Інот бурмоче собі під носа, штрикаючи у довгу, роздерту рану на ребрах пацієнта щипцями.

Довгий дзьоб із металу занурюється у розрив плоті, затиснувши коричнево-зелену грудку тканини. З неї сочиться буре зілля.

— Іноте, не роби так! — обурено наказує Нія.

І Дроу припиняє, але явно не каеться.

— Та що такого? З нього зараз можна шкіряних ременів нарізати, не почує навіть. Краще знеболювальне перевів на твого знайду.

Дякувати Нія навіть не намагається. Занадто зайнята спробами підтримати Ідару, котрий сидить мов маріонетка, котрій відрізали нитки. Руки бовтаються і не слухають, голова весь час хилиться до її маківки або плеча. Чоловік м'який, майже безтямний та час від часу нерозбірливо щось гаряче шепоче у нієну шию.

Графітово-сірі долоні з чорними пазурами намотують на торс Ідару багатошаровий панцир із бинтів. Під кінець Інот допомагає укласти пацієнта на постіль, врешті переключаючись на його руку.

Слухати сухий, гучний наче грім, хруст кісток, котрі встають на місце – нестерпно. Ніялла гладить вцілілу руку Іда. Вдивляється в його нерухоме обличчя. Це краще ніж спостерігати за методичною роботою дроу. Багряні блималки Інота не виражають ні краплини співчуття. В них нудьга, тверда впевненість професіонала, котрому попався ще один нудний випадок, можливо іще крихта розуміння. Але ніякої турботи. Для нього Ідару – робота. Рутинна. Подумаєш побої? Навіть кишки не випустили, аби можна було їх штопати, мити та складати на місце, витіюватими гірляндами.

А для неї все інакше. С самого початку було. Чи то через власну магію, котра тягла до місця тортур волоком. Тяжіла до Іда, наче до якоїсь почвари з-за світових хребтів. Чи то через картину, котру вона побачила у перші миті їх знайомства. Здається Ідару в роздертій, скривавленій сорочці та зі звірячою лапою в волоссі буде переслідувати її довго, варто лиш заплющити очі.

На Південному фронтирі сутички із монстрами звична справа. Там люди гинуть, часом самими жахливим чином. Але невмотивована, безглузда жорстокість, без причини, просто задля розваги не вкладалась у голові Ніялли. Вона не могла знайти їй місце у власній картині світу. А зло, котрого не розумієш значно страшніше за чотирьох голових химер і колесування убивць на центральній площі.

— Ну все. Завершили, — Інот витирає руки вогкою рядниною, складає у саквояж свої інструменти. — Агов, блідий, чуєш? Я тут залишу коло ліжка ще флакон Срібної води. І, напевно, склянку Живогосту. Якщо почнеш здихатись, ковтни. У тебе там п’ять ребер зламано. Ляд його знає як легені поводитимуться уночі.

І залишивши обіцяне на столику коло розкішного ліжка, встав, питально дивлячись на Ніяллу.

— Пішли?

Вона вагалась. Залишати Ідару після всього, що з ним сталось наодинці, відчувалось не правильним. Загорнутий у бинти, наче лялечка, блідий, він здавався застиглим на межі світів привидом. Відвернешся - розтане, наче химерний міраж.

Раптом полум'яні очі Іда розплющились. Він затис у гарячій долоні пальці Нії, котрі щойно торкались тильної сторони його лівиці.

— Не залишай мене...

Шепіт спухлими, спраглими губами. В очах – відчай, ніби варто Нії вийти за поріг і вони більше ніколи не зустрінуться.

— Я нагляну за ним. Раптом і справді дихати не зможе, — рішення приймає себе само. Ніялла пояснює поквапом та встає, аби опинитись коло Інота з іншого боку ліжка, ближче до дверей і візерунчатого столика, де чекають потрібні зілля. — Води іще залиш, і тканину для компресів.

— Як знаєш...

Інот не сперечається. Мовчки дістає усе означене, викладує на столик в рівний ряд.

— Якщо стане геть кепсько, кричи, я почую. Але думаю скоро оклигає. Рани на ребрах вже почали рубцюватись по краю. Якщо він людина, то точно з чиєюсь дуже цікавою кров'ю. Заживає все наче на вовкулаці опівніч.