8. Руума

Руума зла. Не те щоби через щось. Просто зла і годі.

Одна її частина, та котра любила мамині розповіді про магію і старі фоліанти, нашіптує: треба радіти, Нія жива, ціла і здорова, вони не отримали звинувачення у зраді. Все чудово. Але інша частина Ру, котру батько і брати вчили ламати носи та руки надто балакучим відчайдухам, навісніє. Бійки так і не сталось! А вона ж уже налаштувалась, була готова добряче розім'ятись. Натомість усі просто постояли та по варнякали, як старі пердуни. Княжна вичепила якогось блідого недобитка і волоче тепер його за собою, мов приклеїлась. Чолов’яга теж гаразд пороти дурню. От якого ляда не пішов до цілителів? Ледве ж ноги переставляє. Дихає так, наче збирається от-от захлинутись власною кров’ю. Неміч патлата. Дарма що вимахав вищим за неї саму. Блідий здихоль в руку княжни вчепився мов кліщ. 

Ох і дарма Нія тягне цю проблему у їх дім.

Ще з добрих сто кроків Руума невдоволено спостерігала як двійко навіжених неквапом чвалають вперед. Ніялла з чорними плямами під очима, і лискучими шипами корони довкола голови. Бліда погань з розквашеним лицем і притиснутою до грудей правицею. Пальці на котрій стирчать під такими химерними кутами, що Інот прийде в захват від можливості оту розчепірену клешню перезібрати назад у людську руку. Хоч комусь буде радість від нічної знахідки.

Милуватися тріумфальною ходою ідіотів Ру набридло досить швидко. Не виплеснута злість злегка уляглась.

— Рогами Ілітріс клянусь, ви зібрались так повзти до самого ранку? — голос у неї все-таки залишився роздратований. — Нія, золотко моє дорогоцінне, якщо ти вже так твердо вирішила притягти оце в наш флігель, може все-таки звернеш увагу на те, що твій поранений цуцик ледве ноги волоче і норовить задихнутися? А ти, бліде одоробло, не дивись на мене так. Краще притримай свою регенерацію, якщо ти саме про неї говорив місцевим солдатикам. Мені не то щоби не плювати, коли Нот буде оті твої пальці ламати та вправляти у потрібне місце, бо вони встигнуть загоїтись доки ми дійдемо до флігеля. Але Нія у нас дівчинка жаліслива, ще переведе на тебе "Срібну воду Ліура", а Інот мені потім вуха повідкушує за витрату його дорогоцінного варива.

Добре, вона все-таки була досі зла. Може не настільки, аби мовчки дивитись як бліда почвара страждає. Але цілком достатньо що б усе йому виказати як на духу.

— Спирайся вже на мене, горе недобите, — Ру не просить. Давно відучилась подібною дурнею займатись. Вона просто перекидає досі притиснуту до його грудей понівечену руку собі на плечі. — І пішли швидше. Нот і так буде зліший за усіх павучих сук Підгірного царства. Якщо що, я просто віддам тебе йому на досліди та й діло з кінцем.

Нія з іншого боку й собі горнеться під більш цілу руку бідолаги, обіймає його за торс.

— Не звертай уваги. Руума насправді добра і лагідна. Просто дорослішала в казармі з шістьма братами. То в неї турбота така специфічна.

На спробу подруги щось пояснити блідому, Ру тільки невдоволено гарчить. Бійки не сталось. Вони вляпались в якусь халепу із благородними дітками. Та ще й цей білявчик на руках висить кривавим шматтям.

— В якому місці я добра Ніє? Я зелена дикунка, потвора і наволоч. Не дури хлопцю голову. Краще думай як нам тепер виплутувавсь. Хто там був у тій конурі? Впливові роди? Вийде з ними сперечатись, чи доведеться спішно вертатись додому? Князь буде незадоволений. Сама знаєш.

Вони майже дійшли до флігеля, котрий став притулком гостей з далекого Півдня. Руумі вперто здається, весь цей час із її подругою бліде непорозуміння просто обіймається, користуючись нагодою. А усю вагу дебелої туші безсоромно перевішав на її плечі. Не те що б ноша була непосильною, чи якось шкодила. Але якого ляда недобиток безоглядно липне до її підопічної?

— Дівиця Майнгольц, третій син глави північних барсів та пара його прихвоснів. Я був ручною забавкою Біати Майнгольц. Байстрюк її тітки. Офіційно визнаний родом, але репутація - ворогу не побажаєш. За те знаю темні секрети всіх і кожного у палаці. Не треба на мене гніватись, сувора пані. Повірте, я буду корисним.

Це непорозуміння взяло і відповіло замість Нії. Ось так запросто. Захищає? Дивно. Набиває собі ціну? А княжна і вусом не повела. Мовчить собі та сопе у нього під рукою. Двічі дивно.

Краще б вони зчепились із палацовою сторожею.

— Діла мені нема, вірити тобі, бліденький.

Буркнула Руума звісно невдоволено і войовниче, але про себе усе потрібне відмітила.

Отже, Майнгольц і клан барсів з Північного герцогства. Про кішок можна особливо не перейматися. З Північчю у Коганів непогані стосунки, торгівля налагоджена підписано декілька вигідних договорів. Якщо блохасті ризикнуть сіпнутись, їм хвости свої ж вельможі прикрутять. А от Майнгольци...

Доки Ру думала тяжкі думи, потай бідкаючись про власну необізнаність в місцевих родах та тонкощах їх взаємовідносин, вони дочвалали до флігеля.

Двоповерховий будинок із багряною черепичною крівлею й увитими плющем стінами, виглядав майже покинутим. Дерева густо обступили їх прихисток, ховаючи від зайвих поглядів. Вікна забрані візерунковими ґратами, темні. Лише над вхідними дверми жевріє один вогник.

— Нот, тягни сюди свою скриньку для тортур! — гучно кричить Руума, щойно вони переступили поріг флігеля.

Унизу, в підвалі лунає гуркіт, дзенькіт і глухі голосіння.

Дроу з непримітних дверей під сходами вистрибнув буквально через мить. В руках він мав важкий, оббитий черленим металом саквояж, а вигляд – скуйовджений і рішучий. Лишень побачивши що допомоги потребує незнайомий чоловік, сірошкірий красень змінився в обличчі та сповільнив ручку ходу. Врешті просто вставши посеред ошатної вітальні.

— Тіамара-праматір, Ру, навіщо так кричати! Я думав комусь із вас зле. Ледь не вилив на себе сльози Льосси, так квапився. Тобі зовсім мене не шкода? Це ж страшна отрута!

Дроу звично буркотів. Перекинувши свою важку ношу із руки у руку, нетерпляче відчесав сріблясте волосся за вуха, аби не лізло в очі. Багряні-багряні, мов свіжа рана поперек трахеї. Вуха Нот мав гострі та витончені. В правому носив декілька сережок-кілець. Такі прегарні, дроуські вуха вона бачила тільки у нього.

Руумі подобалось.

Проходячи повз Інота, орка зверхньо скривавилась:

— Та що тобі буде? Однаково ж ніякий трунок не візьме.

Звична дружня сварка із дроу заспокоювала. Давала зрозуміти що вона дома, в безпеці. Тепер Інот про усе подбає.

— Як це що? — майстер трубку драматично закотив гранатові очі, — Я тиждень варив ті кляті Льоссові сльози! А скільки інгредієнтів перевів? А мантія? Плями ж з неї нічим не виведеш!

— Нагадай но, навіщо нам знадобились сльози Льосси на Імператорських оглядинах?

Нія звучала втомлено і тривожно. Бліде лихо на її слова одразу ж чутко ворухнулось, підтягло княжну ближче до свого боку. Дурнуватий недобиток, ледве ж дихає уже, а туди ж, вдає заспокійливу подушку повну Степного зілля.

Нот на слова їх номінальної господині навіть вухом не веде.

— Ну як, раптом гості, а ми без отрути, котру не розпізнають жодні маги та алхіміки? Мені ж соромно буде.

Доки вони один на одного звично сичали й скалили ікла, уся прецесія дійшла сходів. Мовчазний Ідару навіть спромігся подолати пару сходинок.

— Яке ж ти нещастя, — констатує Ру, коли знайда об третю сходинку все-таки шпортається.

До останнього щабля сходів він точно не дотягне.

Аби підхопили чолов'ягу, доводиться зійти на два кроки униз, розвернути його лицем до себе. Підібгавши білявчика плечем у живіт, орка випростовується.


Не такий він і важкий як виглядає. Дарма що дебелий. Їй, котра звикла перекидати по плацу своїх братів у повному обладунку, як мішки із камінням, точно не зашкодить.

Результат маневрів - Ідару бовтається на плечі Ру, що той переламаний дишель. Ноги попереду, торс позаду. Нечесні, безколірні лохми ледь не до землі волочаться. Нещастя вп'ялось єдиною робочою рукою їй у поперек і старанно намагається не ткнуть мордою у м'язисту, округлу дупу гордої воїтельки.

— Це зайве! — хрипить за спиною бліда погань.

— Ой! Та хай би сам повз, — роздратовано скаржиться Нот, — Нащо таку тушу до рук брати? Воно ж важке. От якби по кусках... Може давай я за ноги, ти за руки й так його відволочемо?

— Обережніше, Ру, йому ж боляче, — вставляє схвильована Нія.

Дівчисько іде на крок позаду Рууми, зібравши в жмут ідарові коси, аби ті не забивались бідоласі у роззявленого рота. Дихає поранений важко, хрипить, булькає та ось-ось почне чи то кашляти, чи то здихати.

— Поклади мене на ноги, — сичить власник надто довгих ножиськ, котрі Руума міцно притискає до своїх грудей.

От чого він не може просто вдячно бовтатись скривавленим мішком м'яса та кісток і не варнякати?

— Стули пельку, бліденький. А то ж зараз легені виплюнеш. Нікуди ти не дійдеш. Дихавки коби до середини сходів вистачило. Повір, я добре знаю чим закінчуються спроби грати в героїв із переламаними ребрами. Так що сиди вже там нишком, будь ласкавим. Зараз швидко дотягну тебе до ліжка, а там Нот уже зробить усе як треба.

Дроу йшов останнім, дуже невдоволено дзенькаючи валізою.

— Зроблю, зроблю, будь певна, — обіцяє він зловісного.

Руума може до найменшої мімічної зморщечки уявити хижу посмішку на сірому обличчі. Мимоволі усміхається і собі, адже Нот цього точно не побачить. Якщо не знати, що дроу не тільки майстер отрут, але і лікар пречудовий, можна таких його багатозначних обіцянок злякались до півсмерті.

Тим часом Нота несе:

— Ось так живеш, живеш, і не помічаєш що дівчатка подорослішали, аж поки замість кульгавих щенят і ведмежат покинутих вони не притягують опівночі напівживого чоловіка. І гаразд би самі побили. Або мені піддослідного для дегустацій завбачливо проволоки. Так ні. Лікуй бери не зрозуміло кого, неясно навіщо!

Руума фирчить. Майже сміється. Сходи уже позаду, до дверей вільної спальні рукою сягнути.

— О, друже! Мене сюди не приплітай. Це знахідка нашої милої княжни з їх вродженими особливостями. Я просто слідкую аби вона не влилась в процесі.

— Вірю-вірю, люба! Щиро вірю. Рятувати не збагни кого, тягти в дім і потім із цим непотребом няньчитись то у неї від батечка. Кров не вода.

— Справді? А кого це наше темнійшество, прекрасний Сіурд колись рятував?

— Як кого? Мене.

— Що? Тебе? Коли? Ти не розповідав!

Руума навіть обернулась, аби побачити насуплене сірошкіре лице Нота.

— Якось потім, — відмахнувся він.

І втікаючи від розмови, обігнав її, аби відчинив перед процесією двері.

Згрузити бліде нещастя на постіль. Обтерти з плеча його кров вогкою рядниною, котру у руки мовчки вклав Інот. Запитально глянути на Ніяллу. Усе це займає всього кілька митей.

А княжна замість того схиляється над пораненими, бліда і серйозна. Торкається його чола. Реакції доводиться чекати незвично довго.

— Ру, активуй захисні контури, будь ласкава, та можеш поки відпочивати. Ми тут впораємось. Ти й так цілий день на ногах.

Від білявого Нія відійшла тільки заради того, аби не заважати Ноту. Той якраз прийнявся зрізати з пораненого пошматовану сорочку. Перспектива залишати друзів наодинці із дивним знайдою Рууму не те щоб радує.

— Ти теж, Ніє, з ранку на ногах. Я краще повернусь, коли ввімкну сигналки.

— Не треба, Ру. Все добре. Поспи. Та і я зараз мову веду не про звичайну сигнальну систему. Думаю прийшов час використати артефакт твоєї матусі. А він з'їсть частину твоїх сил, втомить тебе ще більше.

— Хм... — скриня із потужним захисним артефактом, котрий міг перетворити будь-яку споруду на неприступну фортецю, лежала у підвалі уже три тижні поспіль. Тягли її з собою вони тільки тому, що князь Сіурд злегка параноїк та збирав свою єдину спадкоємицю до столиці, мов на війну. І якщо Нія хоче використати це одоробло, значить чогось серйозно боїться. — Добре. Зроблю.

Кінець кінцем тут залишитися Нот. І якщо бліда здихоль вирішить щось утнути, швидко продемонструє йому чим робота справжнього майстра дроу відрізняться від заурядних побоїв у виконанні зграйки знудженої, розбещеної дітлашні.