4. Ніялла

— Будь ласка! Будь ласка! Будь ласочка, забери це!

Біата скавчить, сліпо сіпається у тенетах оживленої чорноти. Марно.

Вперше за своє життя Нія справді хоче когось вбити. Так щиро й бездумно, що варто б жахнутися. Адже для цього потрібно зовсім не багато. Варто трохи послабити контроль над стихією, дати собі і їй волю. Розбурхана емоціями магія все зробить сама. Те, що приходить на поклик Ніялли завжди голодне.

А їжа, ось вона, висить на стіні, сповита наче гусінь у павутинні.

— Ти віддаєш мені цей клятий браслет. Зараз же.

Говорить Нія твердо і холодно. Додавати погроз - зайве. Полонянка розтягнута на стіні алькова, наче майбутня жертва четвертування. Білява, в ошатній сукні, вона голосно плаче. Кусає рожеві уста. Хлюпає шмаркатим носом. Істерика у всій красі.

Вона і так боїться. Можливо навіть занадто.

Ніялла кілька митей розмірковує, чи пришвидшить пара відрізаних пальців роботу мозку полоненої.

Але Біата вчасно видає:

— Забирай. Забирай до Тіамарової безодні! Він твій!

І слідом, зриваючись на визгляві зойки, додає:

— Я, Біата Майнгольц, перша з дочок Пташиного Мису, віддаю тобі владу над Ідару, сином Гіати Майнгольц.

У відповідь на слова попередньої власниці браслет у долоні Нії хрустить. Він оживає, переламується навпіл і ворушиться. Кістяне тільце поростає сотнею тонких, гострих лап. Наче химерна комаха, артефакт швидко переповзає на зап'ястя, знов стає кільцем і встромлює у плоть усі ніжки-голки.

Що воно за гидота, Нія не має уявлення. Нічого схожого вона ніколи не бачила. Старша з дітей Майнгольців все ще тіпається на стіні, наче рибина, котру вирішили сушити живцем.

Байдуже. Нехай тішиться що жива. Морок поглинає Біату, заглушуючи нову хвилю крику, щойно увага його володарки залишає бранку.

Головне, що бажання скривавленого чоловіка виконане. Його звати Ідару. 

Ідару Майнгольц. Нії здається вона вже чула це ім'я.

—Що тепер?— питає, обережно прибираючи невагомі пасма волосся з блідого чола чоловіка.

Він не сіпається від доторку, тільки розгублено хмуриться, киває на браслет.

— Боляче?

Лунає замість відповіді. Весь цей час Ідару невідривно дивиться на совї кайдани. Кістяних голок уже не помітно. Артефакт виглядає просто міцно притиснутим до зап'ястку Ніялли. І лише гранатові краплини по краю нагадують про нещодавню активність прикраси.

— Не дуже, — відповідь щира. Порівняно із тією мукою, що крає їй чоло і рве усередині всі роками вибудовані заслони, проколота шкіра така дрібниця. — Тобі болить сильніше. Чим допомогти?

Вчасна думка. Його рани потрібно обробити. Зламані пальці виглядають жахливо. От тільки довкола них все ще біснується морок. Крізь нього не видно ні входу в альков, ні Рууми, тільки бурштиновий ліхтар вперто освітлює завмерлих один напроти одного дівчину і чоловіка.

Згадка про подругу змушує Нію неприємно морщитись. Орка там, за стіною темряви. Вони не разом. Бути відрізанню від компаньйонки прикро. Вони росли, вчились удвох. Навіть спали в одній кімнаті. Без зеленошкірої панни Нії незатишно.

— Тепер дозволь залікувати мені рани,— говорить Ідару, — Зніми обмеження на регенерацію. Біата зазвичай робила це тільки коли все закінчиться. Але я нарешті вільний від неї.

Голос у нього шурхотливий і зірваний. Хрипить десь під адамовим яблуком. Присісти поряд, аби бідолаха не дер голову угору, видається Нії слушною думкою. Значно краще було б витягти ту кляту Біату ближче і згодувати її пащекатій темряві по шматочку. Але часу на таке нема. Та й вбивство, то все одно вбивство, навіть якщо білява наволоч заслуговує. Батько завжди вчив стримувати свої темні потяги, інакше можна вже не спинитися. А якщо хтось такий як вони втрачає контроль...

Марні думки. Зараз важливе інше.

— Як це зробити? — дивиться вона в обличчя напроти.

— Поклади долоню на браслет, і скажи що дозволяєш мені зцілитись.

У Ідару ворушиться лише одна рука. Але він все одно тягне її до клятого кістяного браслета. Правда тепер кладе на нього руку Нії, спійману у себе на щоці, і накриває зверху своєю потемнілою від синців долонею.

— Ось так. Потрібно назвати своє справжнє ім'я і наказати.

Вона слухається. Промовляє:

— Я, княжна Ніялла Коган, дочка князя Сіурда Когана, знімаю усі заборони й обмеження з Ідару Майнгольца. Відтепер і надалі ти можеш використовувати будь-які свої сили так, як вважаєш за потрібне.

Випитувати, що ще там намудрила Біата з цим триклятим артефактом часу немає. Нія сподівається сказаного вистачить, аби полегшити участь Ідару й розв'язати йому руки.

— Дякую.

Посміхаючись скривавленими устами, покалічений чоловік виглядає щиро щасливим. І в ту саму мить по землі проходить хвиля дрібного тремтіння. З-за завіси чорних мацавок і потворних недосформованих пащек, котрі віддано чатують їх спокій, віє знайомою магією.

— Руума! — Нія вискакує на ноги.

Її опівнічна знахідка встає слідом. Мов прив’язаний. Якимось дивом знаходить в собі сили аби ворушитися. Ніялла щиро думала, звідсіля чоловіка прийдетеся нести. Але він уперто підвівся, так і не відпустивши її руки, котру мить тому притискав до браслета. Понівечені, розтоптані пальці обережно стискаються довкола її власних. Ідару похитується, але вперто робить крок вперед, до метушливої пітьми.

— Обережно, пані, думаю там палацова охорона. Тут ретельно стежать за сплесками надто сильної магії. І дуже упереджено ставляться до темних. Тобі не варто з ними говорити, доки не з’явиться хтось старший з твого роду. Опікун, батько, супроводжувач. Будь-хто.

Турбота з боку ледве притомного чоловіка виглядає зворушливо і бентежить. В першу чергу тим, що Нія не зовсім розуміє про що він говорить.

 — Боюсь чекати прийдеться довго. Нікого немає. Батько мій не покидає нашого льону. Супроводжувач... Можливо Інот за нього і зійде, але якщо його сюди притягнуть, я і мої здібності стануть місцевим охоронцям найменшим із лих. Нот й так має кепську вдачу, а якщо його відірвати від дослідів...

Згадка про майстра дроу примушує Нію діяти. Раптом цей високородний представник Підгірного царства вилізе зі свого підвалу і піде їх шукати, погано буде усім.

Суцільне коло захисного мороку здригнулося і відступило. Впокорити темряву виявилось легше ніж вона думала. Магія слухалась навіть краще ніж до сплеску. Відступала вглиб без бою.

Дивно.

В широкій арці алькова перше, що побачила Ніалла була спина її подруги. І частокіл зі скальпельно гострого каміння, котрий відмежовував її та трійку магів у імператорських лівреях.