2. Ніялла

— Нія, обережно, там цілий гурт, — бурмоче Руума.

Її слова тонуть у сутінках задарма.

Ніялла не слухає. Вона не чує нічого, окрім чийогось дихання крізь стиснуті зуби, і стогону, глухого, ледве вловимого на фоні гучного реготу. Темрява тягне в той бік, наче мотузка повішаного. Темрява у грудях клекоче, пульсує. Здається от-от приступить на устах отруйною піною. Нія стискає щелепи щільніше, та пришвидшує крок.

Потрібно встигнути.

Встигнути. Встигнути! – б’єтеся у скронях наче іще один серцевий ритм.

Група людей в сповитому червоним в'юнком алькові стає помітною, тільки коли вони із Ру підходять майже впритул до схрону. Під широким світловим колом закріпленого в склепінні ліхтаря, четверо людей розважаються. Хоча людей тут, можливо, немає взагалі.

Ось той молодик, що намотав на руку безбарвне, мов туман, волосся жертви, точно перевертень. Обличчя у напівзміні щерить великі загнуті ікла, і дивиться на понівеченого бранця яскраво-помаранчевими очима великого кота. За спиною чоловіка ще двоє, напевно з його ж зграї. А от пані, котра втисла в простягнуту долоню жертви каблук сап'янового чобітка, вдавлюючи руку в камінь до хрусту, певною мірою людина, якщо можна вважати людиною дівчину, котра сміється, дивлячись в скривавлене обличчя коло своїх ніг.

З трансу Нію виводить тихий рик Рууми. Орка скалить зуби, земля під її ногами дрижить. Маг давня подруга досить посередній. Воїн куди кращий. Але Ніялла встигає першою. Це стається само, собою, в мить коли очі понівеченого чоловіка зустрічаються із її власними. У відповідь те, що пульсувало і звивалося в грудях сковзкими вузлами, виплескується назовні, як темна кров з розтятої горлянки, поштовхом, захльостуючи раптовим одкровенням. Це боляче і страшно. Потік магії занадто сильний. Здається хрустять, мов сухе гілля, власні кістки, голову охоплює обруч із гострих лез і концентрованої муки. 

Ніялла відчуває його.

Відчуває свій і його страх, свою і його лють, свій і його біль, і чомусь іще надію, уже зовсім не свою. Це яскраве почуття плещеться в звернених до неї жовтих очах, несподівано живих на скривавленому обличчі бранця.

В ту мить не мають значення люди і нелюди, котрих відкинуло до альковного муру стіною суцільної, щільної темряви. Не важливо, що кричить Руума десь за спиною. Нія тяжко дихає, ковтаючи власні болісні стогони. Майже втрачає контроль. Робить кілька непевних кроків до чоловіка, що все ще стоїть на колінах. В роздертій сорочці, з розбитими устами. На його грудях темніють глибокі борозни ран від пазурів, навхрест поперек ребер. Його руки нагадують два шматки свіжо відбитого м’яса. Залишелось кинути на пательню й засмажити. Видно золотоокий не раз і не два тягнувся до чогось, не зважаючи на те, що по його долонях топталися ногами.

Що такого важливого він хотів дістати?

Ніялла зморгує тяжкі чорні бризки з вій, майже з фізичною натугою відриває від постраждалого погляд, аби побачити коло своїх ніг кістяний браслет.

Десь позаду золотоокого виють і стогнуть розп’яті на сирих каменях, ошатно одягнені кати. Їх не видно. Тільки чути. Десь позаду Ніялли б’ється об стіну мороку Руума, викрикуючи щось зовсім неважливе.

А тонкі пасма темряви, покірні господині, підіймають прикрасу, вкладаючи її в долоню Нії. По жовтувато-білому тлі браслету зміяться гострі лінії темного тайнопису. Письмена і зовні й всередині. Почитати б що там, але зараз уся увага огорнута довкола постраждалого. Його погляд з розжареного золота пече обличчя. Просить, вимагає і нашіптує.

— Це твоє? Воно тобі потрібно?

Нія шепоче увідповідь на мовчання. Говорити з цим чоловіком можливо лише лагідно. Власні емоції та почуття збивають з пантелику. Ранять. Оглушують. Дивно сплітаються зі своїм дзеркальним відгуком в безіменному чоловікові. У Ніялли з емоціями й почуттями завжди було складно. Вони зовсім не те, що дозволено темному магу. Батько змалечку вчив її керуватись логікою, тримати розум ясним і холодним, діяти виважено і чітко.

Аж ось вона стоїть посеред Імператорської резиденції випустивши з покори стихію, а в голові пусто, мов у закинутій бенкетній залі в рідних Скляних Скелях.

— Ні... Так.

Голос у нього зірваний і глухий. Погляд на мить перестрибує з обличчя Ніялли на браслет, а потім безіменний його ховає. Опускає голову так, що довге, тонке волосся завішує лице скуйовдженими, безколірними пасмами. Втрата його погляду виявляється неочікувано болісною. Наче у Нії відібрали щось важливе, видери кусень плоті, відтяли правицю.

Дівчина смикається по мимоволі. Тягнеться до скривавленого бранця, накриває долонею гарячу щоку, там де крові та гематом по менше. Майже благає, примушуючи підняти на себе погляд.

— Візьми. Все добре. Вони тебе більше не скривдять. Хочеш, я згодою цих покидьків темряві? Тіамара свідок, мені потрібно лишень ще трохи втратити контроль, і потойбічний морок розтягне їх на шмаття живцем, навіть душі, аби некромант потім викликав, не залишиться.

Їй чомусь дуже важливо, аби цей чоловік чогось жадав. Браслету, помсти, темної вирви до самих небес. Байдуже. Лиш би жовті, горицвітові очі залишались живими і ясними. У відповідь на емоції Ніялли стіни з живого мороку довкола них спухають і міняться, танцюють, звиваються гнучкими спинами, розпадаються на безліч гострих щупалець, розплющують тисячі вугільно-чорних очей, проростають пазурами, іклами, кривими ущелинами пащек то тут, то там. Темрява дихає, шурхотить, в’ється. Вона завше голодна. Вона готова поглинути усіх і усе. Варто Нії вказати. Дозволити. Випустити у світ те, чому тут не місце і бенкет жахіть захлесне все навкруги.

Темрява вона в кожному. В кожному серці, в кожній душі. Тіні надвечір і розпач покинутого всіма дитяти. Провалля могили й поховані глибоко в душі потаємні бажання. Морок – зворотня сторона існування. І Ніялла стоїть за крок від того, аби вивернути їх реальність, мов зняту з дичини шкіру, являючи зорям і тонкому окрайцю місяця те, що криється по той бік межі.

Понівечені, розпухлі пальці чоловіка тягнуться до жаданого дарунка. Ось-ось торкнуться. Та в слідуючу мить їх із хрустом вивертає в інший бік невидима сила, виламуючи із суглобів. Золотоокий виє крізь стиснуті, рожеві від крові зуби, відсахується якомога далі від магічного браслета, важко дихає, хрипить. Але все ще якимось дивом уперто чіпляючись за власну свідомість.