Розділ 15

- Доведи, що не любиш Артема - убий його!

Ця фраза крутилася в голові Евеліни всю дорогу до його офісу, а слова згоди, які вона випалила навіть не обдумавши, застрягли в горлі.

У бардачку автомобіля лежали два заряджених пістолета. Вона косилася своїм поглядом у їхній бік. Для неї це було вище сил. Вона знала куди і на що йде, але не до кінця розуміла навіщо це їй. Заради чого вона це робить? Їй хотілося знати, але відповідь застрягла далеко у голові і не хотіла розкривати свої карти.

- Заходимо через задній вхід. - Сказав Стас, заглушивши двигун біля фасадної двоповерхової будівлі.

Поруч сиділа Евеліна, зовні виглядала зовсім, майже, зовсім спокійною, але її нервозність видав перстень, який вона задумливо крутила навколо безіменного пальця. Дівчина глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати стукіт серце, яке билося з шаленою швидкістю, натягнула фальшиву усмішку і кивнула коханому в знак згоди.

Стас в черговий раз повторив план дій без будь-яких докорів сумління, почувши схвалення, вийшов з автомобіля. Евеліна заплела свої темні волосся в тугий хвіст, дістала пістолет з бардачка, провела наявність патронів, на випадок якщо забула зарядити і вийшла в слід за нареченим.

На мить зупинившись перед входом, вона підняла погляд на темну будівлю, де на другому поверсі, тільки в одному кабінеті горіло світло. В горлі знову застряг клубок.

Евеліна пожалкували сотню разів про сказане і пошкодує ще стільки ж разів, якщо не відступить. Заплющивши очі, вона подумки вилаялася, змушуючи опанувати себе.

Стас з легкістю зламав замок і мовою жестів сказав: "Все чисто. Вперед!"

Евеліна пішла першою, направивши дуло пістолета перед собою. Хлопець йшов позаду, на деякій відстані від дівчини. У будівлі, крім них і об'єкта (жертви) їх планів нікого було, але заходи безпеки не дозволяли опустити зброю.

Хто міг знати, що такий спокійний вечір, може порушити якийсь нещасний чорний конверт. Цей лист - єдина причина, чому вона не відмовилася від солодкої для Стаса і гіркої для неї помсти.

І все ж кішки не душі Евеліні безперестанку скребуть, попереджаючи, що ніщо не вартує життя людини. Дівчина мимоволі здригнулася і буквально на секунду втратила пильність. Попереду стояв хлопець зі зброєю спрямованою на Евеліну. Вони були в будівлі не одні.

Її очі округлилися від страху і здивування – його не мало бути тут. Станіслав вистрілив першим. Слідом за ним, вистрілив Олег. Евеліна навіть не встигла відреагувати. В один момент сильний і в ту ж мить терпкий холод пройшов крізь шкіру.

- Стас! – закричала та від сильного болю.

Евеліна відповзла до одного із автомобілів, яких було багато в салоні на першому поверсі. Міцно притиснувши рану на животі, дівчина почала відстрілюватися. Вмить постріли зупинилися. Евеліна подумала, що її хлопець перезаряджає патрони і теж поглянула скільки їх залишилося у неї: було всього чотири.

Пострілів не було і в наступну хвилину. Стас і Евеліна переглянулися. Він був з іншого боку від неї. Зрозумівши, що все чисто, хлопець обережно направився до коханої. Її рана сильно кровоточила. Елі ставало дедалі важче дихати. Кожен вдих віддавав пекучим болем. В очах темніло, але вона намагалася бути в свідомості. Раптом у напівтемряві майнула неясна тінь. Дівчина прослідкувала очима, звідки падало світло і побачила Олега, зброя якого була націлена в голову Стаса. Евеліна скрикнула. В приміщення пролунали три постріли.

На мить Евеліна втратила свідомість. Отямилася вже, коли Стаса поруч не було. Вона через силу підвелася з місця. Перед очима пливли незрозумілі чорно-білі кола. В голові паморочилося. Але раптом перед собою Островська побачила знайому постать. Це був ніхто інший, як Граф. Вона навела зброю.

- Граф! – Щосили гукнула та.

Хлопець блискавично обернувся і завмер на місці. За кілька кроків від нього стояла Евеліна. Він підняв руки вгору.

- Я без зброї! І ти опусти! – Наказовим тоном сказав він.

- Біжу аж шпортаюся! Тобі кінець. – Натягнула болісну посмішку вона.

- Елі, ти поранена! – Зам'явся він, коли побачив гранатову пляму на білій блузці.

- Байдуже. У мене вистачить сили, щоб зробити останній постріл. Де Стас? Ти вбив його?

- Не встиг. Він утік.

- Що? – Біль вдарив новою хвилею. – Він не міг. Ти обманюєш. Ви вбили його. Він не міг. Не міг...- Повторити ще раз їй не вистачило сил. Евеліна впустила зброю і мало не впала сама.

Загоровський помітив, що дівчина відключається і встиг надбігти, щоб не дати їй звалитися на підлогу. Він підхопив її в ту мить, коли навколо ввімкнулося світло. Вбігли спецпризначенці і щось волали одне одному. Позаду сунув Марченко, якому вже встигли надати першу медичну допомогу. Його рука була перев'язана. Він помітив друга, що тримав на руках дівчину і пришвидшив крок.

- Вона жива? – В першу чергу спитав слідчий.

- Так. Але поранена. – Говорив Загоровський, силкуючись привести її до тями.

- Ходімо. «Швидка» вже тут. – Марченко хитнув головою вбік вікна, за яким майоріли яскраві кольорові маячки.

Артем рушив до виходу і направився до автомобілю медиків. Вони дали хлопцеві доступ до ношів, щоб той обережно її вклав, що Артем і зробив. Він відповідав на питання медиків, даючи не зовсім чіткі відповіді, бо мало що знав про дівчину. Загоровський знав лише одне: ця жінка має вижити. Медики виконували вміло свою роботу як вміли. Але було зрозумілим те, що без операції тут не обійдеться.

Однієї миті, за кілька миль до клініки, лікарка побіліла від жаху і гукнула іншій, що бачила на екрані.

- Зупинка серця!

Всі вказівки, що вони давали одна одній, Артем не чув. Він дивився на те, як екрані неприємно пищала пряма лінія, а шкіра дівчини ставала біліша. Хлопець вхопив її долоню і хотів, щоб вона так само вчепилася за життя. Евеліна відчула, що комусь в житті вона таки потрібна і дозволила своєму серцю забитися з новою силою.