Розділ 6

Під ранок дівчина прокинулася від дивних звуків, що долинали із вулиці. Стаса поруч не було. Дівчина нашорошила вуха і зрозуміла, що хтось зойкає і ричить, а ще глухі удари. Островська насторожилася і підвелася з ліжка. Вона накинула на себе легкий шовковий халат і покинула спальню. Дівчина неголосними кроками спускалася сходами. Побачене у вікні її шокувало. Вона прискорила крок і опинилася за межами будинку.

Двоє бритоголових вчепилися своїми дебелими руками в не таке спортивне тіло якогось чоловіка, який вже мало був схожий на людину. Інші двоє товкли його, не розбираючи, куди саме наносити удари.

Шептицький погойдувався у кріслі-гойдалці і попивав міцний віскі.

- Що тут відбувається? – Евеліна підвищила тон, коли підійшла до Стаса.

- Нічого такого, золотко. Вибач, що розбудили. Мої хлопці лише годину тому розшукали Ткача. Не хотів чекати до ранку. – Спокійно відповів той.

- А обов'язково перетворювати його в стейк? – Еля була вже розлючена.

- Це був його вибір. Підписати документи так просто він не захотів. Ось і доводиться його вмовляти.

- Стас, це жорстоко!

- Пташко, зараз не до тебе. Іди спати. Як я зрозумів, ми вже завершуємо. – Хлопець поглянув на бідолашного постраждалого від його розлютованості і зрозумів, що вже зовсім скоро він отримає те, що хоче.

- Я підпишу...- Ледь чутно промовив той.

- Блискуче! Хлопці, дайте йому ручку.

Один із юнаків підійшов до катованого і дав йому знаряддя для письма. Тому вистачило останнього ривка, щоб черкнути карлючку і безсило впасти.

- Врятуй його! Він зробив як ти хотів! Не дай йому померти! – Заверещала вмить Евеліна і вхопила пістолет, що лежав на столику біля бокалу з алкоголем. – Інакше, я вб'ю тут усіх!

- Спокійно, Елі, спокійно! Ми все зробимо, щоб його врятувати. Тільки поклади зброю. Будь ласка. – Тихими і заспокійливими рухами він давав їй зрозуміти, що все позаду і її умови будуть виконані.

- Викликайте швидку, скажіть, що знайшли побитого чоловіка неподалік лісу. Ніхто нічого не запідозрить. Прошу вас. – Островська була вже за крок від істерики.

- Чого стали? Робіть як вона каже! – Шикнув той до своїх підлеглих Стас.

За мить наказ Евеліни почали виконувати. Четверо хлопців потягнули тіло напівживого Ткаченка до траси. Лишніх очей вони не побоювалися, бо особняк хазяїна знаходився далеко від людських очей і найближчий будинок був у радіус кілометра звідси.

- Я цього видовиська ніколи не забуду. – Прошипіла Веля, коли до спальні увійшов Стас і зміряв дівчину поглядом, що поспіхом вдягалася.

- Ліно, у мене не було іншого виходу. По-доброму він не хотів віддати.

- Ти міг обійтися без цього клятого автосалону! Тобі клубу мало?

- Послухай, кралечко, не пхай свого милого носика у великі справи. – Промовив той, коли перекрив дівчині шлях до виходу із спальні.

- Ти зайшов надто далеко, Стас!

- Байдуже. Я завжди отримую те, що хочу. Маю надію, ти приїдеш увечері на вечірку.

- Не сумнівайся. Це ж мій клуб.

- Тоді, це теж твоє. – Шептицький витягнув із кишені пістолет к прозорому пакеті і віддав дівчині. – Цього добра в мене і так багато. А тобі в екстреній ситуації може стати в нагоді.

- Дякую за опіку. – Евеліна натягнула на себе фальшиву посмішку і полетіла із спальні.

Біля воріт на неї вже чекав автомобіль її водія. Сергій здивувався, що Островська викликала його сьогодні так рано. Але допитуватися не став. Тим паче, розпитувати щось було безрезультатно.

Евеліна всю дорогу додому дивилася лише прямо, блукаючи лабіринтами своїх думок, що плутались між собою. Розплутувати цей клубок думок не виходило.

По приїзді додому, дівчина сказала Сергію заїхати за нею в обід. Першим її рішенням було сховати зброю серед купи речей у своїй гардеробі подалі від своїх та сторонніх очей. Потім Островська приготувала собі теплу ванну, щоб змусити своє тіло розслабитись, хоча б на кілька хвилин. Але в глибині душі Евеліна мріяла втонути там і більше не повертатися до цього складного життя, що не дає їй дихати.

В будинку було тихо. Тоді ще всі спали або робили вигляд, що спали, бо не хотіли її бачити і не переймалися її життя. Ні, вона не ображалася на них, не засуджувала. Це її ставлення до них до цього призвело. Еля стала їм байдужа.

***

Берлін, 10:00

Напівсонний юнак напомацки шукав свій смартфон на тумбочці. Зрештою, намацавши його, він провів по екрану і приклав його до вуха.

- Артеме, пробач, що так вдосвіта. Але новина екстрена і вирішувати проблему потрібно вже зараз.

- Друже, яка новина, які проблеми? Не так швидко і не так гучно. – Простогнав у відповідь молодик, коли вислухав набір слів товариша.

- Ткача вбили. – Коротко відповів співрозмовник.

Юнак розплющив очі і ніби вдарений струмом, зайняв сидяче положення.

- Повтори ще раз.

- Ткаченка вбили сьогодні зранку.

- Хто? – У хлопця було лише одне питання.

- Шукаємо, але вже здогадуємось.

- Бери офіс під контроль і роби все, що треба.

- Є ще дещо. Його власне і вбили після того, як він підписав документи про передачу власності у інші руки.

- Я прилечу сьогодні.

Продовжувати розмову він не став і скинув виклик. Хлопець грубо розбудив білявку, що провела з ним сьогоднішню ніч і вказав їй на двері. Та розчаровано зібралася і покинула помешкання холостяка.

Цим юнаком є Артем Загоровський. Високий, широкоплечий спортивний кароокий красунчик. Від однієї його посмішки дівчата втрачали розум. За характером хлопець був запальним і зухвалим. Любив себе і життя, яке проживає.

Він ріс у повноцінній щасливій сім'ї до десяти років у великому заміському будинку поблизу Києва. Навчався в школі, займався спортом, їздив із батьком та його друзями на полювання. Вдома грався із молодшою сестричкою і допомагав мамі. Але одного дня все пішло шкереберть. Його батька, захисника закону і правопорядку, підступно вбили. А він з рідними змушений був тікати на деякий час з рідної країни. Артем рано подорослішав, ще малим зрозумів, що тепер він має захищати маму і сестру, як це колись робив його батько.